Христина Береговська, заступник Генерального директора Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького, закінчила факультет Історії і теорії мистецтва Львівської Національної Академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства. Христина – мистецтвознавець, за фахом, але й за покликанням. Молода та енергійна, незважаючи на молодий вік, є автором та організатором чисельних виставок та арт-проектів як в Україні, так і за її межами, є автором понад півсотні науково-мистецьких статей. Христина бере участь у всеукраїнських та міжнародних конференціях, тісно співпрацює з українськими громадами та асоціаціями українців у світі, в усі можливі способи презентує світові українське мистецтво.
Цими днями Христина Береговська перебувала в столиці Греції Атенах, презентуючи два проекти – соціально-мистецький проект “Батько Героя” та виставку художніх творів українського художника Петра Грицюка. Мистецтвознавець зі Львова відповіла на кілька наших запитань.

– Христино, завдяки Вашим зусиллям в столиці Греції відбувся вернісаж івано-франківського художника Петра Грицюка. Цікаві, досить різнопланові твори непересічного українського митця, привернули увагу як української, так і грецької аудиторії. Наскільки важливе проведення таких заходів за кордоном? Можна означити якісь критерії, за якими Ви виділяєте того чи іншого митця з пропозицією виставитися поза межами України, чи на Вашу думку, мистецтво немає кордонів і всі художники варті бути побаченими іноземною аудиторією?
– Ситуація українського мистецтва в світі є непростою. Ми маємо повноцінний потенціал творити і презентувати відповідний “мистецький продукт” для світового реципієнта, однак є велике але – ми не вміємо його гідно, вчасно і у відповідному контексті подати. Ми маємо всі “інгредієнти” для повноцінного виходу в люди із своєї пострадянської оболонки. Проблемою було і залишається “українське культурне ґетто”, яке вдається до двох крайностей – або повна асиміляція, і без натяку на українськість інтеграція у світ, або шароварщина і пісні про калину. Ми маємо поважну когорту вже визнаних і ще невизнаних, але потенційно-прогресивних талантів, творами котрих ми можемо презентувати Україну як архетипно сформовану, з міцним генетичним кодом націю, і віками відшліфованою традицією.
– Попри молодий вік, у Вас вже є досить серйозний виставковий досвід. Як сприймають українських митців у світі? Наскільки може відрізнятися сприйняття творів українського мистецтва в Греції і, скажімо, в Америці, чи Канаді, де український елемент є більш відомим?
– Є три шляхи позиціювання нашого мистецтва у світі. Перше – через посольства, культурні центри при дипломатичних структурах за кордоном. Треба робити акцент на двох групах – мистецтво, яке зачепить за живе, яке зрозуміють українці, і мистецтво, яке віддзеркалить сучасний зріз нашої культури. Друге – можливості українських громад. Вони як ініціатори проведення соціально-культурних заходів, мистецьких інтерактивів для молоді та українських дітей, народжених по світі, яким необхідно прищепити їхнє українське джерело. І третє – це світові музеї, презентація нашого історичного і контемпного музейного рівня мистецтва в них. Це найважливіший і найвдаліший шлях достойного і цивілізаційного виведення української культури в світовий обшир. Один український проект розряду “Пінзель у Луврі”, чи “Візантійське мистецтво в Метрополітен-музей”, “Шевченко у Ватикані”, “Українська ікона у Афінському музеї візантійського мистецтва” надійно зафіксує позиції українського мистецтва у світі.
– Наша країна переживає зараз дуже складний період – іде війна – неоголошена, гібридна, інформаційна тощо. Нас, українців, намагаються заперечити як державу, як націю, як народ. Яку роль відіграє зараз мистецтво, чи йому за таких обставин “немає місця”?
– Основне завдання для українців у світі вийти з “української містечкової капсули” і, згуртувавшись, вибудувати мінімальну стратегію на найближчі роки.
– Дякую, Христино, бажаю успіхів!
Галина МАСЛЮК.