Ірина Виртосу

Оповідання-драма у двох діях

 

---

Дійові особи:

Галина
Андрій
Орест
Оксана
Костас
Інна
Тетяна
Ро’ман
Високопоставлене ліцо’
Хтось
Студентки Інституту журналістики
Моє “скромне” я

---

Дія перша

Греція. Острів Евбея. Готель “Мармарі бей”. Вітальня. Спокій світла. Простота інтер’єру. Геометричний орнамент обшивки диванів. Простір.

Несподівано простір звужується аж до двох диванчиків і крісла навколо стола. На столі недбало лежать списані папери, кілька книжок і блокнотів. Попільничка. Дві пляшки пива.

До звуженого простору стрімко наближається струнка симпатична жінка.

“Галина – то Бог”, – так про неї якось сказав Орест (ця дійова особа з’явиться пізніше). Ми, дівота з Інституту журналістики, потім перевірила: справді. І не Бог, а Божище! Щоправда спочатку ми щиро думали, що вона грекиня тільки з гарною українською мовою. Чорнява, засмагла, неукраїнський розріз очей. А потім полегшено зітхнули: нехай географічно-кліматичні умови проживання і позначаються на найукраїнськіших українцях, та це тільки зовнішній вплив. Оте що горить у серці – запалене не афінськими пожежами…

– Андрію, ти не встигнеш!

– Галино, дай мені робити свою роботу, – Андрієва, нашого балеруна, губа поповзла на ніс. Я уважно за нею спостерігаю. Ні, начебто не натягується, навіть не чіпляється кінчика носа. Дивно. Але ж і рухлива! Його обличчя – то екран, на якому можна побачити, як швидко-швидко снують думки. Від того руху думки й творчої миті на обличчі геть зморшок не видно – усе ховається, розгладжується, не “там” зморщується.

Знервована Галина глянула на мене.

– Чому ви хвилюєтеся? – здивовано заспокоюю. – Ми все встигнемо. Коли концерт? – недбало запитую, потягуючи пиво з Андрієвої пляшки.

– У п’ятницю! – фальцетує Галина.

– Чудово! А сьогодні що?

– Середа. Дванадцята година ночі!

– Я ж казала, що встиг… Сьогодні що? Середа?

– Уже четвер… – зауважує хтось.

А як усе гарно починалося. Зустріч-знайомство з українською діаспорою, варіації на тему українського танцю студенток-журналістів – і бац ми вже “цвях” фестивальної програми “На Спаса”.

Ще дико спокійні вивчаємо танцювальні фігури на місцевому пляжі, від чого здивовані греки застигають, як їхні кам’яні тисячолітні статуї. Щось там наспівуємо під акомпанемент Перця.

А потім починаєш усвідомлювати, що часу бракує так, як і сценарію, костюмів, музики, людей. За великим рахунком, можна було б фестиваль відтягнути на день-два, але ж приїжджає високопоставлене ліцо. Ніц, ніяк не можна “Спас” перенести. Ліцо – важливе, ігнорувати його нам просто не дозволяє совість (чи оргкомітет?).

Прокидаюся від спогадів через те, що по праву руку істеричить Андрій. Я розглядаю його, мов комаху під лупою, – колоритний експонат. Високий, ставний, дещо жіночний, кучеряво-кручений. Його хода – експозиція в літературі, мова – гра на сцені, усмішка – завжди в об’єктив. Манірність, знервованість, креативність, рухливість… На столі росте гірка недопалків, час від часу попільничка совається туди-сюди, зачіпаючи недбало кинуту, зібгану пачку з-під цигарок. Недопите пиво…

Його пальці занурюються у волосся. Андрій завмирає: ловить думку, яка так і бігає навколо його рота – раптом кам’яніє розкритий рот, шикуються зуби, мов солдати перед генералом-язиком, напружуються окуляри, заплющені очі не затремтять.

– О-о-о-о…о-о-о…о-о…о… – наче входження в нірвану. – Та-а-а-ак…та-а-а-к…та-а-к…та-ак…так… – ніби качка до своїх мокропузих. – ТАК! – і розслаблюється. Такий блаженний, упіймав думку!

Потягнувся за пивом. Усміхнувся ближчій дівчаті. Замуркотів. Потім схопився за олівець і почав строчити сценарій на вже завтрашній фестиваль.

Про таких, як Андрій кажуть, що вони Божі люди: творчі, натхненні, раптові, знервовані, хвилинні. Вони абсолютно не пристосовані до практичного життя. Ні, випрати речі чи насмажити яєчню він може (чомусь я в цьому впевнена), але на щось практичніше (дерево посадити, хату змурувати, дитя в школу провести) – навряд чи.

Акуратно застелене ліжечко, простирадло в цяточку, мереживні фіранки на вікнах, герань на підвіконні й злегка чутний аромат смаженої картоплі спільно з учорашнім борщем – це однозначно не Андрієве гніздечко. Я чомусь уявляю, що в нього шовкові простирадла, під ліжком далеко-далеко сховані шкарпетки, попільнички в кожній кімнаті, і… стерильна чистота… мабуть…

За творчими потугами поблажливо, благословенно, ліниво, спокійно спостерігає Орест. Він, наш куратор і путє-водітєль, регулярно підносить до свого рота пляшечку пива і вливає в горляночку грецьку гидоту, мріючи про справжнє, українське. Для нього мистецькі муки Андрія – це очікування чогось важливого опісля репетиції. Путє-водітєль поволі поглядає на годинник, вираховує, скільки ж залишається часу для здорового сну, і так само ліниво педалює Андрія:

– Ти ще довго? Ще скільки тобі? Там горить! І тут не терпить! Ну?

Наївний, наївний Орест. Він і не здогадується, що його сьогоднішня безтурботність возведеться у квадрат квадрата і перетвориться на жіночу істеричність, тільки-но дізнається, що Андрій витанцьовуватиме свої “па” не біля готельного басейну, а на головній грецькій сцені. Який жаль!

А поки що куратор куняє в кріслі, щось блаженно булькочучи. Пригадую, коли зустрічав нас в афінському аеропорту – це зовсім інший персонаж: суцільна діловитість, ледь уловима незадоволеність, мовляв, чого ми припхалися раніше від усіх. Орест – глиба. Витесана майстром. Не зовсім Пігмаліоном (той все-таки жінку творив), але старанним каменярем. На перший погляд – похмурий, вічно зайнятий: тому туалет покажи, тому квиток купи, того в готелі розмісти, тому соску дай… Крокує наче голова колгоспу “Червоне дишло” за черговим орденом. За сумісництвом він ще й завгосп жовтих футболок, тож завжди чистенька, свіженька ознака форуму лежить на його плечах. Ну викапаний тобі хлопчик-горобчик!

…Прокинувся, оцінив обстановку, усміхнувся, як чеширський кіт з казочки про Алісу. Приваблива усмішка! Дуже щира – чи б то радісною вона була, чи ні. І знову поринув у сон-очікування.

Я помічаю Оксану, яка щиро хоче допомогти Андрію, однак він нетерпляче відмахується, ігнорує будь-яке втручання в його святилище, оповите цигарковим смердючим димом. Оксана миттю оцінює творчу атмосферу й не наважується в неї занурюватися, зникає в ліфті. Я ще нічого про цю енергійну жіночку не відаю. А вона – справна молодиця, бистра, про таких кажуть – у руках горить. Але інше мене вразило в ній – вона знала на ім’я всіх учасників форуму. Навіть вивчила напам’ять моє неукраїнське прізвище, до якого я так ревно ставлюся.

За Оксаною, отримавши відкоша від балеруна, підтюпцем біжить Інна – вертлява дівчина. Її активність затягнула першу теплу зустріч діаспори: збирається Галина дякувати за увагу, аж гульк – Інна, і вже нашіптує на вухо Богові про котрогось із забутих, не згаданих, але важливих!

Спекавшись усіх потенційних помічників, Андрій занурюється в роботу…

 

---

Дія друга

 

Басейн. Імпровізовані сцена й куліси. Командний голос Андрія. Куди ділася його манірність? Тра-та-та – встаньте туди, тра-та-та – зробіть те-то… Руку підніміть, ногу опустіть, усміхайтеся.

– Головне усміхайтеся…

– А коли спідниця на сцені впаде?

– Усміхнулися, підняли спідницю і танцюєте далі… – оксамитовий голос Андрія начебто заспокоює. Але не надовго. Дістає із сумки сувій чорної, цвинтарного ентузіазму тканини.

– Дівчата, це ваші спідниці…

– ??? – гоголівська сцена “До нас їде ревізор”. Укотре згадується Галинине: “Ви не встигнете!”

Ще не отямившись, як ритмічно, такт за тактом, зазвучав суворий голос:

– Тут дев’ять метрів тканини, – такт! – Берете ножиці й кожна відрізає собі метр, – такт! – Потім підперізуєте її, – такт! – Ось вам спідниця, – такт!

Нічогенький собі креатив! Дівчата від такого костюмного ходу на мить німіють. Стрес за стресом! Тільки ж ось-ось відійшли від шоку “гамівних сорочок”, себто тунік грецького пошиву, надто широких, незграбних і грубезних, – а в них журналістська дівота мала бути тендітними мавками-русалками. Яка гарна казка “Попелюшка”! Там звичайна гарбуза з пацюком перетворюється на вишуканий екіпаж з усміхненим кучером, благеньке дрантячко – на елегантну сукенку, а срібні черевички дарує добра тіточка Фея. Е-е-ех! Де ті срібні черевички?

– Босі! Бо-о-сі! – розпинається балерун.

І тут з’являється справжня тіточка Фея, пані Тетяна, яка за дві години організовує вісім заквітчаних, стрічками прикрашених, із паском спідничок.

…Андрій глянув на годинник, подумки перехрестився і зник… За хвилину пароплав віз нашого танцювального майстра в Афіни, десь там його чекала Велика сцена. А тут розігрувалася маленька драма. Орест розширював словникові межі крутими слівцями, поки що тихо. В очікуванні вечірнього дійства, де він виконуватиме роль наглядальника, музикальника і регулярного кричальника, його розпирало від відповідальності: Андрій, Божа людина, запалив творчий вогонь, а хмизу принести не встиг. Хоч сам гори, Оресте. І він горів. Ох як він горів! (А в момент найвищого горіння його мова урізноманітнювалася, змістовно глибшала, гучнішала).

…Українські віночки із запашної рути-м’яти, барвіночку, любисточка, маку. Віночку, ти ж мені долю покажи, до милого припливи… Як душевно закликала молода дівчина свого судженого, віночок плела квіточка до квіточки, щоб міцно тримався, у воді не розпався, на вітрові не розвіявся, на сонечку не змарнів…

– Оресте, нам треба знайти якесь сіно чи гнучке гілля, щоб сплести вісім вінків, – це вже я мудрую над декорації фестивалю.

– До Галини…

Я до Галини. Вона:

– До Оксани…

Я до Оксани. Вона:

– До Костаса. Мій чоловік вам посприяє.

Ну звісно, хто ж краще допоможе сплести магічний український віночок, як неукраїнець. Костас – усміхнений олов’яний солдатик. Міцний, як дубочок. Допитливий. А зі своїм ціпочком – справжнісінький-тобі страж наших душ від розчарування й утоми і наших тіл – від змій. Разом з ним легко, цікаво й невимушено ми подолали десятикілометровий забіг, як дев’ятикілометровий. Його розважлива усмішка, геніальна толерантність до моєї жахливої англійської заспокоює. За хвилину квартет із Костаса, Ореста, мене й танцівниці вечірнього дійства за готелем скубемо гілля дерева, яке на готельній території суворо заборонено шматувати. Будуть вам українські віночки!

…Ближче до вечора і музика на диск записалася, і танець пострункішав, і вісім віночків лежали, тугенько зв’язаних. Навіть з’явився час, щоб пообідати, вишиванки випрасувати, стрічки в коси заплести.

Жевріла надія, що Андрій встигне до свята, але танцівниці-журналістки стиха молилися, щоб не на його початок. Спільна відмова від “гамівних сорочок” для інсценування виходу таємничих мавок гуртувала танцювальний колектив студенток не танцювального Інституту журналістики.

…Офіційно-урочисті слова були мовлені високопоставленим ліцом. Потім ще кимсь. І кимсь ще. А тоді, коли Андрій бачив вогні Мармарі, та ще не міг його дістатись, коли Орест тасуючи диски, як карти в колоді, шукав перший музичний трек, а за кулісами як і скільки їсти часник навчали Ро’мана (молодий парубчина, ввічливий, уважний – усім футболки роздавав, боявся, щоб когось не пропустити, на вечірці з усіма дівчатами кружляв, боявся, щоб не пропустити?), почалося дійство…

Сплелися в одне коло сотня небайдужих рук, усмішка і життєвий рух укупі – й резонанс, і землетрус далеко не сейсмічний… Танцює гопака грекиня, вкраїнський хлопець випива наливку несвою… Столи відсунуті, басейн стиснувся увесь, а ніч від сміху, страху, танцю, легкості, п’яну нагрілася, і вітер не згасив вогонь сердець. І ти – у дикому танку, біжиш, не чуючи землі, ні музики, ні ритму – тільки сміх… Весілля… Розливайте в чаші… Музи’ки, га’йда у танок… Хто ліпше? Хто справніше? А хто швидше?.. І мріяти, стиснувши чиюсь руку, обійми, ось широка спина, друга, третя… Вишиванки, сукні, кожушки… Розбита склянка, вже порожня пляшка… Вода в басейні закипає… Вогонь горить… Вінки у купці на воді… Енергія з долоні у долоню – приймаю я її… Й лечу з тим божевіллям у майбутнє… Завіса

23 вересня, 4:10 ранку
Ірина Виртосу

 

 

Координати для відгуків:

+3 8 (097) 769 000 7

rivari@rambler.ru