Справедливості ради мушу похвалитися, що шлях моїх пошуків був вірним (інстинкт самозбереження, як відомо, найсильніший). «Перемолотивши» всі теорії, припущення, висновки, ствердження, ймовірності та неймовірності археологів, філософів, мислителів, істориків, митців, науковців усіх мастей і рівнів, серед яких Даниленко, Силенко, Шилов, Плачинда, Чмихов, Наливайко, Кифішина, Макрама, Крен, Макнійл, Гуменна, Геродот, і припасувавши їх до найсвіжіших подій, я дійшла висновку, що «нашому роду нема переводу»! Все дуже співпадає і вимальовується в логічну послідовність. Навіть довго не розбираючись хто кого «проковтнув», «розчинив» чи унаслідував, зрозуміло звідки і чому сучасний УКРАЇНЕЦЬ наділений тими непереможними рисами, які дають йому можливість виживати за найлютіших обставин. Древність, генетичний досвід нації – це те, що захисним щитом стоїть на стражі її самозбереження (Може звідти взялася і відома нам з новітніх часів багатовекторність? М.Г.). «Первинність давньоукраїнської духовності й культури завжди дратувала і дратуватиме тих, хто прийшов у цивілізацію потім. Вторинність ніколи не пробачає первинності її духовну вищість і предковічність. Тому українці – вічні страждальці», – пише Сергій Плачинда. Страждальці, але ж «вічні» – зітхаю з полегшенням, відганяючи нав’язливу думку, що на цей раз з українцями вирішили «розібратися» остаточно.

«Мені здається, що із розвалом СРСР Україна отримала особливу самостійність. Ця самостійність переважно не політична, а народна. Культура народна, котра існувала десь там, – вона почала проявляти себе й на соціальному рівні. Україна завжди була державою. Хто нею керує – це вже інше питання. Мене цікавить індивідуальність. В України є культурна індивідуальність. Не загальна, як при Союзі: всьо вокруг народноє – всьо вокруг мойо», – на підсвідомому рівні визначає для себе одеський художник молодої ґенерації Дмитро Дульфан. «Мені здається, – вторить у своїй книзі «Благослови, Мати!» Докія Гуменна, – що вся попередня історія України до цього часу це тільки підготовка, вступ до першого розділу її властивої історії». Вчена вірить, а історія доказує, що основний тягар буреломів, розгромів, переслідувань і знищення виносить на своїх плечах традиційна хліборобська верства – українське селянство, – «не раз уже селянство попадало під копита завойовника, але ніколи не втрачало своєї гідности, – кінець-кінцем асимілятором ставало воно, воно ковтало в собі без сліду різні домішки. (Вже веселіше! Г.М.)

Це ж селянство заховувало глибоко найціннішу субстанцію і в «чорнішій чорній землі» кріпацькій сорочці, далеко не золотій, але таки вишитій, берегло її від загибелі. Це ж селянство вмить ока видало із себе блискучу інтеліґенцію й відродило на очах у живого сьогодні покоління Україну. Здавалося, вона вже сконала, а воно взяло та й вивернуло перед нащадками всі скарби свого не знищеного генія. Дивіться! Яка мова, яка скарбниця народної творчости, яка невичерпна пісенна криниця, яка поезія образовости в ній, яка ґроновитість звичаїв, яке багатство, до чого тільки не торкнешся в побуті…».

Все вірно, заспокоюю себе, відганяючи гнітючу думку, що справді саме по українських хліборобах прийшовся найсильніший удар тоталітарного радянського режиму в ХХ столітті, вірилось, останньому столітті нещадного україножерства. Страшно…, мабуть закипає в моїх жилах хижа кров скитських пращурів, що Віктор Янукович, не встигнувши піднести руку зі старовинної української реліквії – Пересопницького Евангелія, дозволив собі заперечити спланований і цинічно виконаний ґеноцид українського народу, виказавши зневагу до закону України, до країн, які визнали цей страшний злочин проти людства, знехтувавши кропіткою працею Комітету ПАРЕ з Юридичних питань та прав людини, який цього року визнав Голодомор 1932-33 рр. ґеноцидом проти українського народу. Своєю цинічною доповіддю Віктор Янукович, обраний на посаду президента України власне виборцями з регіонів, які найбільше постраждали від штучного голоду, унеможливив прийняття рішення Парламентської асамблеї Ради Европи.

Наші пращури, за абсолютно всіма історичними джерелами, за основну святість мали Справедливість, величезну вагу віддавали своїм традиціям, вірі та звичаям. Хто їх порушував чи зраджував, того жорстоко карали як зрадника свого народу і країни, не зважаючи на родинні зв’язки, звання та титули. «Як я вже зазначав, – пише у своїй четвертій книзі про населення територій, що нині складають Україну, всесвітньо визнаний «батько історії» Геродот, – цих людей ще ніхто не переміг, а всіх напасників на їх країну – вони побили». На серці відлягає, я не маю підстав не довіряти Геродоту, який на свої власні очі бачив, що скити «хоробрі, винахідливі люди, та ще й великі патріоти своєї країни, свого способу життя і дуже не люблять все чуже». Робиться трошки моторошно зі слів древнього історика, що «у вбитих ворожих правителів і полководців відрубують голови, а з їх черепів роблять чаші… п’ють з них вино на святах та пригощають із них поважних гостей. При цьому обов’язково розповідають чужинським гостям з чиєї голови зроблена ця чаша, та де саме і в якій битві вбито її власника. Це робиться не лише із хвастощів чи гордування, а більше для поширення остраху серед ворогів. Бо з кожним ворогом може статись таке ж саме, якщо вони посміють напасти війною». Моторошно, але водночас і обнадійливо. Власне, це саме те, що повертає мені силу, віру і оптимізм в майбутнє моєї нації. Бо нація – це людська спільнота, що пройшла тривалий історичний шлях розвитку і, як наслідок еволюції, має свою мову, свою віру, неповторну вдачу (психологію) та самобутні етнічні й фольклористичні ознаки (пісні, звичаї, народно-прикладне мистецтво, свою міфологію й символіку, одяг, архітектуру, усний та писемний епос тощо). Єдине, що потрібне, щоб нація не загинула, або зберегла свою ідентичність – національна свідомість і національна гордість, більше нічого.

Як надзвичайно слушно зазначає наш земляк-патріот Сергій Плачинда, «нація – індивідуальність народу, найвищий етап його еволюції… Всі нації – то є квітник планети Земля (недаремно наші новітні «амазонки» п. Лариса Івшина та п. Ірина Ключковська заснували Сад світового українства!). Якщо квітка зів’яне чи її розтопчуть, вона гниє і стає добривом для інших квітів. Коли нація втрачає мову, етнічні ознаки, вона стає «добривом» для нації-поглинача. Саме тому ми мусимо знати свою історію і зберігати свою історичну пам’ять. Дозволю собі ще раз нагадати нам всім вислів нашого грецького генія проф. Нікоса Лігероса, який запевняє: «Доки триває геноцид пам’яті, триває геноцид народу». Нам, українцям, не можна про це забувати жодної секунди! Бо нам намагаються стерти пам’ять, підмінити історію. Якщо ми це усвідомлюємо – маємо шанси на виживання. В цьому місці дуже доречна стара теза (1882 р.) Ернеста Ренана: «Неправильне розуміння історії є підставою існування нації», яку пригадав недавно Ярослав Грицак у своїй статті «Історія з глянцем і без глянцу». Історична пам’ять є не так про нагадування, як про забування. Це забування не конче мусить бути примусовим і грубим, як наприклад, стирання пам’яті про Голодомор. Маніпулювання пам’яттю може бути м’якшим і субтильним, коли сам образ минулого не знищується, просто на нього накладається ретуш чи додаються неіснуючі в ориґіналі деталі. Результат виходить однак той самий: суспільство, де масово функціонують такі образи пам’яті, стає схожим на пацієнта, хворого на Альцгаймера. Воно пам’ятає лише уривками – а тому перестає адекватно поводитися в сучасному.

Згодьтеся, тільки через безкарність за організацію Голодомору 1921-23 рр. в Україні московська більшовицька влада змогла вдатися до найбільшого злочину в історії людства, коли холоднокровно спланувала знищення українців голодною смертю на найбагатших у світі чорноземах. Тільки через повну байдужість так званої демократичної світової спільноти можна було заганяти до могили мільйони українців, котрі протиставилися насадженню колективізації й радянізації.

І вже є не тільки трагедія українства, якщо з творцями всіх їхніх нещасть отой «демократичний Захід» розпочинає співпрацю саме під час апогею голодового ґеноциду 1933 року. Український геній Микола Сядристий настоює: «Історія повторюється, якщо ми не вміємо винести з неї уроків. Якщо натовп тупий і недостойний, він мусить за це розплатитися». Страшними ці слова були навіть доки вони були просто словами. Але історія повторюється! 27 квітня 2010 року – найсвіжіше підтвердження. Україну повертають в рабство, а «демократичний Захід» знову каже: «Все ОК!». І це знову вже не тільки наша трагедія. Але через нашу недолугість і незгуртованість Україну знову принесено в жертву. Тобто ми знову ризикуємо стати «добривом» для інших народів. Історії людства відомі багато випадків тотального зникнення націй.

Очевидно, українська нація, яка щойно пробудилася і почала досить інтенсивно оживати, відновлювати свою національну гордість, реанімувати свою національну ідентичність, самобутність, неповторність, що закладене в її генетичній пам’яті і за що так вхопилися молоді покоління сьогоднішніх, народжених вже вільними українців, мусять знайти синтез між духовністю Заходу і Сходу з їх абсолютно різними методами пошуку нових ідей.

Перед нами перш за все стоїть завдання створення інформаційної політики, яка би могла безперебійно та результативно інформувати світ та нові покоління українців про все, що може розвивати їх національну гордість з тим, щоб квітка України стала однією з найгарніших прикрас Квітника планети і Саду світового українства. Ми не повинні дозволити згортання свободи слова, подальшого утвердження олігархічно-кланової моделі функціонування медіа ринку, що передбачатиме подальше витіснення української мови з телерадіоефіру та друкованої преси. Нарешті, необхідно розробити систему протидії негативному інформаційному впливові, який переслідує нас навіть у медіа просторі інших країн. Без цього не буде самостійної України. І буде проблема в усього українства. Тому що всі ми є складовими одного ланцюга. Все, що відбувається в Україні, має безпосередній відгук у діаспорі. Крім того, що вливання в діаспорні ряди великої кількості зденаціоналізованих, дезорієнтованих за десятиліття пануючої в Україні влади людей, які набули сумнівних чеснот, що «вирізняли» радянську людину серед інших соплемінників, але втратили свою національну самобутність, саме по собі створює серйозну загрозу. Адже добре відомо, що збереження національної ідентичності за межами батьківщини є справою складною і кропіткою. Якщо до цього додати докладені зусилля ззовні, небезпека стає загрозливою. Наскільки невинною можна сприймати підтримку міністерством освіти України російськомовних шкіл в середовищі української діаспори? Мабуть всі до одного з представників діаспори, які знають, що означає українська школа за кордоном, погодяться зі мною, що потрібно бити на сполох поки не стане пізно. Чи не нагадує вам щось бажання переконати, що під дахом однієї слов’янської школи в якійсь країні можна одночасно прекрасно і рівнозначно викладати російську і українську мови, історію тощо? Що є «українські» (!) школи, де майже ніхто з учителів чи директорів не володіє українською мовою. Але ці школи підтримуються міністерством освіти України, яке видає там українські атестати! Напевно всі добре розуміють як у цих школах відносяться до суто українських питань, і яку роль загалом відіграють вони в українському шкільництві за кордоном. Нам не пробачать майбутні покоління українців, якщо ми не станемо на перешкоді і дозволимо антиукраїнським силам, явним чи скритим, виконати свою зрадницьку місію.

З іншого боку, саме в середовищі великої армії новоприбулих на европейські терени вихідців з України є випадки виняткових патріотів свого народу і сила силенна людей, які ще зберігають у своїй пам’яті вранішню росу української землі, запах свіжоскошеної луки, заквітчаний вишневий садок коло хати і гніздо журавля на роздоріжжі. Ці люди є нашою найціннішою рушійною силою, бо їх любов до рідної землі настільки потужна, що може подолати при вірному підході нові посягання поневолювачів на українську землю з їх хитромудрими пастками. Отже, викликів не зменшилося, і проблем теж. Це означає, що наша пильність повинна бути загостреною і принциповість у деяких питаннях непохитною. По-іншому, втрати будуть надто великими.

На закінчення хочеться закликати всіх українців світу словами вірного оборонця національної і людської честі Івана Багряного: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору, і ти пізнаєш світ. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не буде того, хто б її міг купити».

Я перечитувала сотні сторінок десятки разів, щоб не помилитися, вірно зрозуміти і врешті впевнилася, що «цих людей ще ніхто не переміг, а всіх напасників на їх країну – вони побили». І в мене немає жодних підстав не довіряти Геродоту. Тому що його описи, зроблені в 5 ст. до н.е. отримують протягом століть щоденне підтвердження, і горе тому, хто виказує неповагу до святої української землі, кожний сантиметр якої зрошений кров’ю мільйонів наших предків, які захищали рідний край від численних орд, загарбників, зайд і окупантів. Слава нашим пророкам, героям і мудрим наставникам. І слава нашому молодому поколінню, яке сьогодні бореться проти нової окупації Вітчизни. І слава світовому українству, що плекає любов до рідного краю.

Слава Україні!