«Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову».
Ліна Костенко

Читаючи останні статті експерта з питань мовної політики Тараса Марусика щодо скандального “мовного” закону Колісниченка-Ківалова, який був серед перших, скасованих Верховною Радою після Революції гідності – уже 23 лютого 2014, мимоволі пригадався старий анекдот: «Хто розмовляє польською мовою? Поляки. Хто розмовляє індійською? Індуси. Хто розмовляє грецькою? Греки. Хто розмовляє українською? Українські націоналісти!».
Справді, український народ переживає зараз важливий момент, коли тисячі людей починають самі, за власним бажанням повертати у повсякденний вжиток мову своїх прадідів. А у тих, яким все ще важко на це наважитися, українська мова вже не просто не викликає роздратування, але й приємно «лоскоче вухо» своєю особливою милозвучністю.
Варто сказати, що людей, які раптово в якийсь момент свідомо відчували, що українська – рідна мова, і переходили на спілкування нею, було досить багато не тільки в Греції, але й в Україні, задовго до страшних подій, що переживає зараз наша батьківщина. Пригадую, як в передвісті приходу до влади Віктора Януковича, дружина одного з дипломатів українського посольства в Атенах нашіптувала моїй приятельці, корінній киянці, яка саме тут, у Греції, почала розмовляти українською: «Ти перейшла на українську? Але це вже не модно!». Справді, за часів президентства Віктора Ющенка, українська атрибутика, мова, звичаї абсолютно природнім шляхом, ненав’язливо увійшли в життя країни. Українська вишиванка усіх ґатунків, на найвитонченіший смак вже рясніла не тільки на вулицях традиційно закоханих у все українське Львова, Тернополя, Івано-Франківська, але усієї України. Найкращий Парад вишиванок відбувався (пропоную присісти, якщо стоїте, бо можете зомліти) у Слов’янську. Так-так, саме у тому донбаському Слов’янську, який сплюндрували «зелені чоловічки», «визволяючи» місцеве російськомовне населення від нашестя українськості (!). Поважні державні мужі, депутати Верховної Ради залюбки одягали вишиванки під свої дорогі закордонні піджаки. Чоловіча вишиванка, виконана гладдю, у витриманих суворих кольорах, досягла такої вишуканості, що справді стала модою у вищих політичних колах країни. На цій хвилі не втрималася, подарувала чоловікові–греку чудову вишиванку, яка стала його найкращим подарунком на День народження.
Пригадую, як вже в далекому 2009 зустрілася в Києві з улюбленою письменницею, книжками якої зачитувалася тут, у Греції, справжньою уродженкою Донбасу, Ірен Роздобудько, яка розповідала, що абсолютно природньо, свідомо і легко зрозуміла, що може висловлюватися лише українською мовою. «В мене раптом навіть не виходило, не хотілося писати російською», – пригадую, ділилася Ірен, ледь помітно «опираючись» на теплий привітний погляд чоловіка, також відомого українського митця Ігоря Жука, частувала млинцями зі сметаною, та показувала свої чудові художні роботи, які вражали своєю витонченою скрупульозністю і оригінальністю. Очевидно, деякі речі, справді, закладені в нашу підсвідомість генетичним кодом нації, промайнула тоді думка.
Очевидно, це саме те, що спонукає зараз український народ до небаченої в новітні часи жертовності за майбутнє своєї батьківщини, за майбутнє українського народу та нації. Очевидно це та впевненість, з якою покалічені на все життя юнаки, стверджують, якби повернутися рік назад і знову вибирати, обрали би те саме, боронили би Рідну землю від загарбника. І це вже не пафос, не пусті слова. Це наша реальність – тисячі загиблих, і тисячі поранених. Наша вічна пам’ять та шана Героям! Ще один досвід до генетичного коду, який загартовується і міцніє.
Але, все ще не так просто в українському суспільстві як би хотілося. Здається неймовірним, що брутальний «мовний» закон Колісниченка-Ківалова діє й досі.
У статті «Чиїми “молитвами” закон Колесніченка-Ківалова живе й перемагає» Тарас Марусик, зокрема, наводить:
«Тодішній голова Верховної Ради та в.о. президента України Олександр Турчинов просто взяв і не підписав ухвалений парламентом закон “Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України “Про засади державної мовної політики”.
7 липня 2014 депутати звернулися до Конституційного суду з вимогою скасувати-таки закон Колісниченка-Ківалова. Термін для ухвалення рішення сплив у січні 2015, однак вердикту з питання, яке було серед пріоритетних, немає й досі».

Відродити мову…

Наскільки важливим є питання мови для українців, показує рекордна кількість протестів, які відбувалися саме за панування Януковича. У травні та червні 2012 було встановлено рекорд кількості протестів за весь період моніторингу, який вівся Центром дослідження суспільства (ЦДС) з 2009: відповідно, 321 і 323 протести.
Ухвалення закону 3 липня 2012 ще більше збурило суспільство. Лише за перший тиждень липня 2012 ЦДС зафіксував 139 протестних подій. Загалом кожна десята акція протесту, яка відбулася в Україні у 2012, стосувалася мовного питання. У 2010 та 2011 мовні акції складали лише 2% від усіх протестів, тобто уп’ятеро менше.
У цьому місці доречно навести приклад з історії іншої нації, який є дуже показовий. Побачила його в соцмережі, але не втримала на жаль ім’я автора:

««Какая разьніца, на каком язикє. Главноє – любіть Ізраіль», «Што ви носітєсь со своім іврітом», «Половіна солдат Ха-Шомера говорят на ідіше».
Якби мене зараз узяти, і перенести у Палестину початку ХХ століття, то у мене, мабуть, було б жорстоке дежавю. Бо якраз такі (або, принаймні, дуже подібні) думки можна було почути серед деяких єврейських переселенців, які тоді з усього світу з’їжджалися у Палестину в надії колись заснувати там власну державу.
Теперішні ізраїльтяни мають усі підстави бути довіку вдячними своїм прадідам, яким вистачило мудрості задавити усю цю «єдіную страну» у зародку. У Тель-Авіві 1910-х років євреєві, який принципово відмовлявся говорити івритом, ніхто б навіть руки не подав. А могли і по пиці надавати. «Іврі, дабер івріт» – тоді був девіз. «Єврей, говори івритом». І у цьому був глибокий практичний сенс.
У 1880-му році кількість людей, для яких іврит був би рідною мовою, дорівнювала нулю. Не було таких людей. Зовсім. На той час іврит уже півтори тисячі років як вийшов із повсякденного вжитку, та існував лише як мова священних текстів і релігійних служб. Багато віруючих євреїв так сяк іврит розуміли, але про використання його у побуті навіть мови не було.
І нічого, люди узялися, і почали потроху іврит відроджувати. Знайшлися ентузіасти-одиночки, які стали вчити своїх дітей говорити івритом від народження. Потім преса, школи, адміністративні установи. Люди з грішми дали на це грошей. Через 30 років зусиль серед палестинських євреїв сформувалося стійке івритомовне ядро. Ще через 10 років іврит остаточно і незворотно закріпився на перших ролях у суспільстві. Сьогодні івритом говорять 9 мільйонів людей.
Відродження івриту – це один єдиний у світовій історії випадок, коли фактично мертва мова змогла повернутися до масового повсякденного використання, і стати рідною для мільйонів.
Здавалося б, ну нафіга козі шофар. Євреї вже ітак мали спільну кров, спільну землю і спільну релігію. А еті оголтєлиє молодчікі єщьо і заставлялі людєй говоріть на своєй мовє. Возмутітєльно!
На щастя для ізраїльтян, і на заздрість нам, світлі голови з пейсами вчасно зрозуміли, що самої лише крові, землі і релігії недостатньо, бо без спільної мови у народі ніколи не буде того рівня єдності, який необхідний для виживання серед сусідів, котрі сплять і бачать, як би зжити цей народ зі світу.
P.S. Ха-Шомер (івр. הַשּׁוֹמֵר – «Вартовий») – це єврейська парамілітарна організація, яка займалася охороною єврейських поселень у Палестині у 1909-1920 рр. А шофар – це такий єврейський ритуальний музичний інструмент, який виготовляють з баранячого рогу».

І, знову повертаючись до нескасування скасованого «мовного» закону…

Судячи з усього, на зміну “голобельній” і “шовковій” русифікації Російської імперії та Радянського Союзу може прийти “патріотична русифікація” постреволюційного періоду. Уже під благородними гаслами “єдності країни” вона й далі “унормовуватиме” мовне поле суспільства таким чином, щоб українська мова не дуже “утискала права” російськомовних патріотів.
У своїй наступній статті «Голова КСУ визнав, що чекає вказівок від президента» Тарас Марусик б’є в дзвони:
«Зважаючи на те, що Верховна Рада своє слово сказала 23 лютого 2014, ухваливши закон “Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України “Про засади державної мовної політики”, але Олександр Турчинов його не підписав, можна розуміти, що не визначився з цих двох саме президент. Сам Порошенко ніяк не відповів на цей парадоксальний з точки зору Конституції пасаж голови КСУ (Юрій Баулін – уродженець Луганська, голова Конституційного суду України. 24 лютого 2014 Верховна Рада ухвалила постанову “Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді”. У постанові прямим текстом вказано 12 прізвищ суддів КСУ, повноваження яких мали бути припинені у зв’язку з рішенням КС від 30 вересня 2010, а Генеральній прокуратурі України доручалося “порушити кримінальне провадження по факту прийняття Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 і притягти усіх винних осіб до відповідальності” – Г.М.).

До речі. 16 червня 2015 тодішній голова СБУ Валентин Наливайченко направив до Генпрокуратури докази для винесення підозри голові Юрію Бауліну у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України (зловживання службовим становищем), який спричинив тяжкі наслідки – узурпацію влади Віктором Януковичем. Наливайченко вже позбавився своєї посади, а от Баулін – ні, незважаючи на постанову Верховної Ради.
Непокаране зло насміхається з нас. Поки що насміхається».
Галина МАСЛЮК.