Проголошення Акта Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р. Фото роблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий. 

Січень видався багатим на значимі для української нації події місяцем. Сьогодні, з нагоди 90-ї річниці відзначення історичного Акту Злуки, хотіла би зробити невеличкий екскурс в минуле, щоб зрозуміти справжнє значення низки трагічних подій у долі нашого народу. Протягом 17-18 років, що віддаляють нас від розвалу Радянської імперії, і особливо, протягом останніх років завдяки зусиллям влади, в Україні з меншим чи більшим успіхом, але все ж таки робляться спроби пошуків та відтворення історичної правди, переоцінки та реабілітації зумисно дискредитованих та спотворених історичних фактів та постатей нашого минулого. Цей процес складний і болючий, тому що руйнує чиюсь хибно сформовану уяву, але абсолютно необхідний для повноцінного, самодостатнього майбутнього українця, як горду за своєю національною ознакою складову нового українського громадянського суспільства, або політичної нації, як ще прийнято говорити.

Отже, минулого року 21 січня виповнилося 360 років від початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648). Ця війна формально завершилася через 6 років укладенням 8 січня 1654 року так званої Переяславської угоди про входження України як автономної держави під протекторат Росії. Історичне значення Визвольної війни і загалом політичної діяльності Богдана Хмельницького в тому, що гетьманові вдалося утворити досить велику й потужну козацьку державу. Таким чином, аж через понад 400 років було відновлено державність України. Адже після загарбання роздрібненої Київської Русі монголо-татарами (1240 рік — взяття Києва) слов’янські землі більш як на століття опинилися під владою Золотої Орди. Потім майже на два століття увійшли до складу Великого князівства Литовського, а після об’єднання останнього з Польським королівством у Річ Посполиту, опинилися на ціле століття у складі цієї держави. Отже, Хмельницький відновив державність. І невдовзі втратив її у результаті підписання Переяславської угоди, яку, щоправда, українська старшина задумувала зовсім не як загарбання України. Але вийшло саме так. Після смерті Хмельницького 1657 року (є версія про його отруєння) його наступники не змогли об’єднати Україну в одне ціле, як це зробив могутній гетьман. Натомість — чвари, розбрат, те, що згодом назвали Руїною, і що знову на століття позбавило нас незалежності.

Національно-визвольний рух початку ХХ ст. активізувався після першої російської революції 1905—1907 рр. Гасла автономної України лунали на засіданнях Державної думи Росії, на сторінках органу української фракції І Думи —“Украинского вестника”. Часопис виходив за активної участі провідника українського руху Михайла Грушевського, кожне число відкривалося його публіцистичними виступами з вимогами автономії України, розвитку національної школи, мови, преси. З початком Першої світової війни на арену боротьби за самостійну Україну виходять політемігранти з Наддніпрянщини, які створюють Союз визволення України. Лідери Союзу проводили активну просвітницьку роботу серед полонених українців з російської армії у таборах Німеччини та Австрії. Задля піднесення національної свідомості серед полонених Союз видавав популярні праці з історії України, зокрема праці Михайла Грушевського. Саме завдяки діяльності Союзу в таборах було сформовано Синьожупанну та Сірожупанну дивізії, підрозділи яких брали участь у боях із більшовицькою навалою.

“Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Коли вперше цю багатовікову мрію українців озвучив Михайло Грушевський в ніч на 11 січня 1918 р. в залі Центральної Ради, буря овацій потрясла її стіни. Відновлення української державності, здавалося, безнадійно втраченої в глибинах ХVІІІ ст., — у цьому полягала сутність та головна конструктивна ідея ІV Універсалу. Цей акт став вершиною діяльності Української Центральної Ради та логічним доповненням і розвоєм найрадикальнішого документа УЦР — ІІІ Універсалу, в якому вже було закладено головні підвалини державотворення: народ, територія, влада. У найдраматичніший момент своєї історії новітній український парламент ухвалив ІV Універсал, щоб захистити Україну від більшовицької навали, укласти мирний договір (Берестейський мир ) і вплинути на геополітичну ситуацію в Європі.  Про зміну геополітичної ситуації свідчать тогочасні карти, на яких своє повноправне місце серед європейських держав займає молода незалежна держава Україна. Її визнали країни Четвертного Союзу як незалежну державу. А вже у квітні внаслідок приходу до влади П. Скоропадського замість УНР було проголошено Українську Державу, яка, проте, проіснувала недовго. У грудні 1918 року УНР відновила Директорію.

Тогочасні українські політики не могли передбачити всі проблеми, які стануть на шляху утвердження незалежності. Проте вони були свідомі того, що за головний постулат ІV Універсалу доведеться боротися не одному поколінню. Справді, це був документ перспективної дії, його історичне значення виявилося не відразу. Ключові слова ІV Універсалу Центральної Ради покликали на захист самостійної України київських студентів та гімназистів, що полягли під Крутами;

Так, 29 січня 1918 року, через тиждень після проголошення ІV Універсалу про незалежність, Українській Народній Республіці довелося захищатися від агресії більшовицької Росії на ближніх підступах до столиці. Більшовицькі війська, в обозі яких плелися на Київ і так звані українські радянські частини, біля станції Крути, між Бахмачем і Ніжином, зупинили кілька сотень молодих воїнів УНР. На жаль, це було все, що на той момент українська влада могла кинути на захист столиці — юнаків з військових училищ, студентів київських університетів. Бо УНР необачно не взяла під свій контроль численні українські військові фронтові частини, не подбала про оборону республіки. Юні патріоти загинули, через кілька днів. Агресори штурмом узяли Київ.

У зв’язку з цим сьогодні Голова Спілки офіцерів України В’ячеслав Білоус загострює нашу увагу на сучасному законодавстві, де задекларовано зменшення кількісного складу Збройних сил України, і проводить паралель між IV Універсалом, де записано “реорганізувати армію в народну міліцію”. Перші наслідки такої реорганізації Україна 1918-го, вважає пан Білоус, побачила вже за тиждень — 29 січня під Крутами. Сьогодні Збройні сили України налічують 200 тис. осіб, натомість кількість війська в Польщі — 350 тис., Німеччині — 500 тис., Росії — 1 мільйон.

Естафету боротьби за незалежну Україну з кінця 1918 до початку 1921 р. перебрала Директорія Української Народної Республіки та провідники Західно-Української Народної Республіки. Рівно через рік після проголошення ІV Універсалу 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було проголошено Акт злуки — об’єднання історичних українських земель в єдину державу — Українську Народну Республіку. Акт проголосили уряди УНР і Західно-Української Народної Республіки, що утворилася на землях, які століттями були відірвані від України. День 22 січня, починаючи з 1999 р. (якщо не помиляюся) за президента Л. Кучми, в незалежній Україні відзначають як свято — День Соборності.
Незадежна Держава перестала існувати наприкінці листопада 1920 р. внаслідок остаточного захоплення території УНР російськими більшовиками та виїзду голови Директорії УНР і Ради Народних Міністрів УНР в еміграцію. Проте слова ІV Універсалу продовжували звати до бою вояків Армії УНР доби Директорії та Січове Стрілецтво Української Галицької Армії. Різними засобами за самостійну Україну боровся Уряд УНР в екзилі, Українська Повстанська Армія в роки Другої світової війни, шістдесятники в період тоталітаризму. Незалежність України, проголошену 1991 року, можна вважати одним із найвагоміших результатів ІV Універсалу.

І про сучасне…

В січні минулого року в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського до 90-річчя проголошення ІV Універсалу Української Центральної Ради відкрилася виставка “…однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною…”.

Відкриття виставки до 90-ої річниці проголошення незалежності України в родинній садибі Грушевських на Паньківській, 9 мало особливе, символічне значення. Саме їхня садиба стала епіцентром січневих подій 1918 р. Тісно переплелася особиста трагедія Михайла Грушевського з трагедією молодої Української держави, яку він виборював упродовж десятиліть. Більшовики добре усвідомлювали провідну роль лідера Центральної Ради, тому і спрямували свій жорстокий удар саме проти нього. Вони зумисне обстріляли дім Грушевських, з якого напівживою винесли матір Михайла Сергійовича, в пожежі загинули унікальне зібрання українських старожитностей, книгозбірня, архів, рукописи. Незважаючи на трагедію, Грушевський закликав новими очима поглянути у майбутнє: “І мені здається, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся Україна. Що Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою большевиків, як я в могилі матері…”.

В травні минулого року в Будинку вчителя (колишнє приміщення Центральної Ради) відбулася прес-конференція з приводу створення Музею Української Народної Республіки. Її учасниками були в. о. голови Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк, президент Академії педагогічних наук України Василь Кремень, заступник голови Українського інституту національної пам’яті Владислав Верстюк, директор бібліотеки ім. О. Ольжича Олександр Кучерук, директор Київського будинку вчителя Лариса Мельник, президент “Київміськбуд” Петро Шилюк, виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду національної пам’яті Борис Пономаренко та інші. Музей розташовуватиметься в історичній будівлі Української Центральної Ради. Вдалося частково відновити історичну топографію будинку, коли там працювала Центральна Рада. Поруч перебували інші державні й громадські установи. Саме тут розташувався перший український уряд УНР — Генеральний Секретаріат України. Засновниками Музею стали Український інститут національної пам’яті, Київський міський будинок учителя, Академія педагогічних наук, Фундація ім. О. Ольжича, бібліотека ім. О. Ольжича, Міжнародний благодійний фонд національної пам’яті. Значну допомогу в підготовці приміщення для розміщення експозиції надає АТ ХК “Київміськбуд”, виконуючи ремонт за сучасними технологіями.

Тепер документи, універсали, світлини та інші пам’ятки Української Народної Республіки розташовуватимуться на другому поверсі Будинку вчителя. Експозицію музею започаткував останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк просто під час прес-конференції. Він передав унікальні реліквії доби УНР, серед яких оригінальна фотографія голови Директорії Симона Петлюри, фото трьох прем’єр-міністрів уряду УНР, речі генерала Армії УНР Миколи Капустянського, державні нагороди УНР, книги з автографами діячів УНР. І це лише невелика частина з того, що перейде у власність музею. Решта нині зберігається в архіві бібліотеки ім. О. Ольжича.

Цього року француз Серж Ґетц (мама родом із Сумської області), який давно живе у серці з Україною, привіз з далекої Франції унікальні матеріали доби Української Народної Республіки — тогочасні видання, рукописи, карти, книгу спогадів голови уряду УНР Володимира Винниченка “Відродження нації”, перше видання, том ІІІ, кілька книжок, присвячених дипломатичній активності УНР на Паризьких мирних переговорах 1919—1920 років.

Більшість переданих матеріалів доповнять колекцію Музею Української Народної Республіки, відкриття якого заплановано на сьогодні – 22 січня 2009 року — до 90-ліття Акта Злуки — в історичному приміщенні Української Центральної Ради.

Раритети, привезені з Франції, з вдячністю прийняв в. о. голови Українського інституту національної пам’яті академік Ігор Юхновський. Звичайно, це один із перших відгуків світової спільноти на заклик підтримати створюваний Музей УНР у Києві. Сподіваємося з часом до новоствореного музею зберуться документальні матеріали з усього світу.

І на закінчення…

Згадуючи ті чи інші події минулого століття, можна часто почути «навіщо згадувати минуле?». Тут не можу ще раз не повторити фразу грецького вченого Нікоса Лігероса стосовно Голодомору 1932-33 рр.: «Доки існує геноцид пам’яті, продовжується геноцид народу».

Очевидно, нам – сучасним українцям, варто замислитися над доленосними подіями 1917—1920 рр. Такі уроки для того, аби їх засвоювати. Головний урок Дня злуки — це усвідомлення того, що сила держави — тільки в єдності. Тільки в єдиній мовно-інформаційно-культурній зоні можливе прийняття соціальних, економічних, правових концепцій. Лише за умови політичної й економічної незалежності Україна може претендувати на гідне місце в світі. Тільки сильна держава і сильна влада убезпечить націю від служіння чужим інтересам. Ось чому ми зобов’язані плекати ідеал власної Соборної держави і віддавати йому всі свої сили та здібності.

Дякую за увагу.

Підготувала голова Асоціації «Українсько-Грецька Думка» Галина Маслюк,

Атени 2011 р.

     Молебень на Софіївській площі у Києві з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. В центрі – Симон Петлюра та Володимир Винниченко. 22 січня 1919 року.