У Варшаві 35 країн домовилися боротися з російською пропагандою
У Польщі представники 35-ти країн Європи погодилися, що існує потреба підтримки незалежних джерел інформації російською мовою у країнах "Східного партнерства" та країнах Балтії для протидії російській пропаганді. ПродовженняПрофессиональная российская армия в Украине. Исследование и инфографика (Ru)
Когда французские инженеры и изобретатели Поль де Кастельжо и Пьер Этьен Безье в середине прошлого столетия придумали кривые Безье, они вряд ли задумывались над тем, что в XXI веке, во времена идеальных кривых, электромобилей и цифрового джаза, на том же континенте, на котором находится их родная Франция, одна европейская нация начнёт войну против своего мирного соседа, с которым её связывают столетние культурные, экономические и семейные контакты.
Уже более чем год команда InformNapalm занимается системным сбором свидетельств того, что инструментами этой войны является не группка маргиналов, а, к сожалению, кадровые военнослужащие российской армии. Самым странным во всём этом является то, что, в основном, на наших страницах показания дают не эксперты или следователи, а сами российские военные.
Продовження
Він вижив в пеклі Іловайського котла, щоб зіткнутися з жахом… полону
“Вічна слава безсмертю хоробрих, які кличуть на подвиг живих!” (Іван Нехода)
Цьогорічна серпнева поїздка в Україну, окрім того, що максимально завантажена, цікава, багата на несподіванки та неординарних людей, залишила надзвичайні та різноманітні враження. Цього разу прийшлося перевершити себе, адже ситуація не дозволяє зайвого, отже обсяг поставлених завдань розрісся до небезпечних розмірів. В пріоритет вийшло найосновніше – все, що стосується Всесвітньої комісії протидії торгівлі людьми, яку я очолюю зараз при Світовому Конґресі Українців. На щастя, професійно, чітко та злагоджено, за що їм усім величезне спасибі, сприяли усі причетні, серед яких, зокрема, директор новоствореного українського офісу СКУ Сергій Касянчук та його помічники, а також мої «безцінні дівчата» - член Комісії та Ради правління товариства «Українсько-Грецька Думка» Наталя Ананевич та радник Комісії, український журналіст, волонтер, письменниця та візантолог, наполеглива та сумлінна людина Анна Івінська. Найбільш хвилюючою та очікуваною була запланована зустріч з легендарною людиною, долею якої ми, хоча так іздалека, але чи не по хвилинах жили якийсь проміжок часу, що видався цілою вічністю. І ось я за Києвом, серед пахучого лісу зустрічаюся з цією неймовірної сили та витримки ЛЮДИНОЮ, Дмитром Кулішем, який дуже просто, наче про буденні справи, говорить про речі, які відмовляється збагнути розум нормальної людини.
Після шоку першої розмови, в голові купа питань, які не впевнена чи маю право ставити Дмитру, що намагається лікуватися та реабілітуватися в Київській Феофанії, займаючись паралельно визволенням з полону свого побратима по добровольчому батальйону «Донбас». Наслідки травм та контузій перетворюють розмову в надзвичайне напруження, і одна лише думка, що своїми настирними питаннями можу завдати болю, є для мене нестерпною. Врешті, для інтерв’ю домовляємося зустрітися через кілька днів, а точніше в день мого повернення додому, до Атен. Ситуація трошки стресує, особливо через те, що до Києва я маю попасти саме в день відльоту, повертаючись з Форуму української молоді діаспори в Одесі. Але з серйозними людьми – серйозні домовленості, все відбувається згідно запланованого.
Зустрічаюся з легендарним командиром «Семьоркою» вдруге 28-го серпня, день для нього значущий з кількох причин. За день до «Чорної річниці», як охрестив попередньо 29 серпня сам Дмитро, але в день повернення «Сема», останнього визволеного з полону бійця «Донбасу».
До речі, «число» Дмитра – дев’ятка, яке й мало стати позивним бійця, який вирішив відмовитися від надто колоритних для жителів Донбасу «Отаман», «Козак» чи «Сірко». Але «Дев’ятку» на той час вже здискредитував хтось недобрими справами, отже вибір впав на друге улюблене число, «нормальний позивний, чіткий і короткий, добре в рації чути», як пояснив сам Дмитро.
Дмитро Куліш, позивний "Семьорка", снайпер, виконуючий обов’язки командира окремого спеціального взводу спецпризначення батальйону Національної Гвардії України «Донбас». Мабуть, основна його перемога - особиста - він повертається в Україну після 9-ти місяців реальних тортур – впевнений, не зламаний ні духом, ні фізично!
Дмитро був узятий ДНР-івцями в Іловайському котлі. Опісля - місяцi катувань. Дружині Світлані Куліш із СІЗО ДНР прислали вирок від 14 січня 2015 року з постановою – 20-ть років позбавлення волі. Це значить - його нiколи не віддадуть на обмін. У результаті тортур переламані усі кістки. Дружина отримує заключення медекспертизи: компресійний перелом хребта грудного та поперекового відділу. Перелом двох ніг, перелом 9, 10, 11, тріщина лівої кисті, перелом правої кисті руки, перелом великого пальця лівої руки, перелом безіменного пальця правої руки. Переломи: по три пальці на обох ногах, перелом правої стопи, тріщини обох колінних чашечок. Перебиті стегнові сухожилля, що не відчував ніг. Опущені нирки. Струс головного мозку. Осколкове поранення правої ступні. Два осколкових поранення потиличної частини голови і правого вуха. Дві контузії, 18 і 29 серпня. Зрослося не все, як треба. Після побоїв ходити не міг більше місяця. Ні ліків, ні знеболювальних не давали, жодної медичної допомоги не отримав. Його будуть «ставити до стінки» рівно п’ять разів, і п’ять разів проголосять смертний вирок, п’ять разів – розриватиме слух метал курка, що повільно спускається, а слідом – дробитиме стінку в пилюку «шалена» куля, близько до скроні. На п’ятий – «шалена» буде цілитися в серце.
Восени 2014 за справу "визволення" береться колишній депутат 4-го скликання О. Ржавський, який обіцяє дружині витягнути «Сімку» на свободу. У цих перемовинах спливає сума $300.000 викупу, яка потім «падає» до $150.000. Дружина заявляє в прокуратуру і збирає $50 тис. в борг. О. Ржавський отримує 50 тисяч і їде за Дімою, але повертається без нього. І без грошей.
Раптом – як подарунок долі: під кінець весни Правий Сектор візьме у полон бойовика Віктора Коробкова, прийомного сина голови так званої Народноi міліціі ДНР Слави Коробкова. Тобто того самого головного «батяні» донецьких буцегарень та СІЗО, непроглядне пекло котрих досі переживає Дмитро. Комбат «Рем» (Правий Сектор), який особисто захопив «важливу птаху», без зволікань зателефонує батькові млада-Коробкова, розповість, що його син в бою втратив пальці рук, та запропонує одразу, хоча й не зовсім, але цілого, «в тиху» обмiняти: Вітю на двох бійців ПС, які в руках у бравих донецьких Слави без малого півроку.
Саме з цього моменту в процесс включається волонтерська группа «Патріот». Коробков-батько, недовго думаючи забирає з донецького СІЗО підсудного з найгучнішою в Донецьку історією «Сімку». Батько-Коробков за ним цi дні доглядає, годує – «тільки б дожив!», та регулярно телефонує дружинi Дмитра. Він благає «Рема» взятии «безцінного Семьорку» за його хлопчака Вітю. Однак «Рем» просить віддати його хлопців, які, ледь встигнувши понюхати пороху, з літа у сепарів також переживають страшні тортури. Перемовини заходять у глухий кут. Коробков-батько знову зв'язується з групою обміну «Патріот». Так вони домовляються про передачу на нульовому блокпості - Вітю взамiн на Дмитра.
Обмін зривається, з подачі доброзичливців. Незабаром представники Служби Безпеки України (СБУ) на законних підставах забирають «Вітю» від Добровольчого Українського Корпусу (ДУКу) ПС з повідомленням – «спочатку будемо судити». Надто «важлива птаха», читай – «журавель в небі». Дружина «Сімки» і Коробков-старший зважуються на відчайдушний вчинок: готують відеоконференцію зі спільною заявою і правдивою розповіддю про те, що відбувається перед телекамерами Росії, України, Донецька.
Кілька днів Віктор Коробков перебуває в СІЗО Краматорська. Представник СБУ обіцяє протягом двох днів здійснити обмін. Дружина Дмитра разом з «Патріотами» буквально «поселяються» під судом міста. Проходить чотири дні. Волонтери безперервно шарпають депутатів ВР, інших владних мужів, звертаються до міжнародних організацій, ті, в свою чергу - до глави СБУ. Пристрасті загострюються до крайньої точки. Суд над загравшимся в бійця Вітею проходить спішно. Виноситься нейтральнее рішення – «складу злочину не виявлено».
Між 19.00 та 20. 00 на нульовому блокпості в четвер 4-го червня 2015 р. здійснено обмін Віктора Коробкова на Дмитра Куліша. Дмитра зустрічає на місці його дружина - Світлана Куліш. Ми в цю ж хвилину довідуємося про цю надзвичайну новину від Ані через Скайп, і описати свої відчуття словами навіть зараз важко.
У спецоперації були задіяні - група «Патріот», представники СБУ, группа "Альфа" з Дніпропетровська. Звільненню сприяли також депутати - Ігор Мосійчук та Наталя Веселова («Наталка Полтавка», батальйон «Донбас»).
Вчора в Маріуполі незаконні збройні формування, всупереч домовленостям, застосовували озброєння калібру більше 100 міліметрів практично вздовж усієї лінії розмежування. Якби Ви були Президентом України, що би Ви вчинили сьогодні після вчорашніх (27 серпня) подій в Маріуполі?
Вчора в Маріуполі загинуло понад 19-ть чоловік наших військових. Якби я мав право командувати і мав під собою президентське крісло, я би сто відсотків ввів в Донецькій і Луганській областях військовий стан, і дії терористів були би зведені нанівець, тому що це не перемир’я, якщо за одну ніч гинуть 19 чоловік.
Але ж є Мінські домовленості, зобов’язання, які серйозним людям треба виконувати?
Якщо прийти в магазин купляти ковбасу, а в неї не тільки закінчився термін, а вона вже і поцвіла, і не є придатна до вжитку, ви її не викидаєте? Це ж відбувається на сьогоднішній день і з Мінськими домовленостями. На мою думку вони не діють не тільки в перемир’ї, але й в пункті про обмін полонених «всіх на всіх». Наскільки я розумію, є домовленість про відвід великих калібрів, але ніхто ніякі калібри не відвів, відтак домовленості не діють, тому і потрібний військовий стан, щоб все це припинити.
Війна, яку переживає зараз Україна, що це на Вашу думку? Це боротьба за що?
Це сто відсотків не Антитерористична операція (АТО). Ніяких там терористів, на мою думку, немає. Є дві воюючі сторони. З однієї сторони від лінії розмежування – частини двох областей, які, одурачені ТБ спочатку з чимось не погодилися, попавши під роздачу засобів масової інформації, а по другу – українські воєнні. А між ними – РФ. Найголовніше, що спровоковану війну хочуть представити як громадянську, що не відповідає дійсності.
А як щодо російських військ?
Я мав на увазі, що ніяких терористів там немає, а те, що точно є - це регулярна армія Збройних Сил РФ. Це, можливо, є великим секретом для місцевих мешканців, тому що по телебаченню, яке вони дивляться, про це нічого не говориться. Але це не означає, що брехня від цього стає правдою. Треба лише вийти на вулицю оглянутися, і все стане зрозумілим.
Іловайськ. Чим він є для Вас?
Я якось вже казав, що Іловайськ для мене є одночасно великою перемогою і великою поразкою. Тому що велику перемогу зганьбили особи, по яких зараз ведеться розслідування військовою прокуратурою. Вони перетворили перемогу на поразку через зраду. Думаю, що дуже-дуже швидко настане той час, коли все тайне стане явним. Це не те шило, яке буде скрите в мішку.
Це більше бездарність, чи зрада? Чи одне і друге разом?
Це зрада, яка дала можливість бездарності зробити поразку такою, якою вона стала. Зрада з боку тих, хто досі знаходиться на керівних посадах, це ті люди, які не дбають за інтереси нашої держави. Вони працюють на Росію і, як наслідок, ми маємо те, що бачимо.
Як приклад можу назвати Віктора Медведчука, який бере участь у Мінських перемовинах. У нас немає ні перимир’я, ні відведення великих калібрів, ні повернення полонених «всіх на всіх», нічого немає з того, для чого він туди, скажімо так, поставлений. Якщо того всього немає, то є одне велике запитання, чому він там досі знаходиться, якщо немає нічого з того, для чого його ставилося?
Ви назвали 29 серпня – особливою датою...
Це та Чорна річниця, коли 29-го серпня нас виводили по так званому «зеленому коридору», і в селищі Червоносільське ми попали під обстріл, точніше розстріл танків, ПТУрів (протитанкова ракета), БМД (бойова машина десанту) крупнокаліберної зброї, це 30-тиміліметрові пушки на БМД, це і «Утьоси» (крупнокаліберний кулемет 12,7 мм).
Як з’язсувалося потім, «зелений коридор», по якому нам дали наказ відступати, ворог готував 3-4 дні: окопалися, замаскувалися і чекали. Нас розстрілювали з відстані 100-150 метрів, практично впритул. Це не передати словами, як воно було. Але ми все-таки знайшли в собі сили добу оборонятися, а далі сталося так як сталося. Скажу тільки, що заслуга нашого окремого спеціального взводу спецпризначення в тому, що час виправдав прийняті тоді рішення, тому що всі наші поранені, маю на увазі батальйону «Донбас», залишилися живими, двоє тільки не дожили до звільнення. Всі, які пройшли Іловайське пекло і на тому колі були живими, залишилися живими.
Чому чорний день? Тому що результат для нас страшний - дуже багато загиблих. Близько 53-ьох чоловік з нашого батальйону Національної Гвардії України «Донбас» загинули в дуже короткий час, 40 - пропали без вісти.
Скільки попали в полон? Як там було?
В полон попали до двохсот чоловік, багатьох віддали там же на місці. Через полон зі мною пройшли 111 чоловік. На сьогоднішній день усі вдома, в тому числі і спільними зусиллями батальйона. І останнім був «Сем». Сьогодні.
Як було? Нас, 111 бійців "Донбасу", бойовики тримали окремо від бійців Збройних сил (вони були в кращих умовах), в бомбосховищі під донецьким СБУ — під землею. Півтора місяця без свіжого повітря. Потім нам зробили вентиляцію. На всіх було шість нар — на одні могли лягти четверо. Стелили, що було під руками - папір, дошки. Перші два з половиною місяці майже не годували. Згодом почали давати кашу й хліба більше. Майже перестали бити — а до того бувало щодня. Побитих — кого заносили, хто заповзав сам. Десятеро бойовиків одного з наших виведуть, натовчуть і повзи назад. Хлопці допомагали один одному. В мене була ціла одна рука, то їв сам. Казали — вставай, розходжуйся. І я ходив. Якось на три дні воду виключили. Але ж то бомбосховище. Хлопці палили дерево, через вугілля фільтрували воду з резервних баків. Передачі, які привозили від родичів, бойовики переполовинювали. На 100 чоловік могли дати один рулон туалетного паперу.
Все-таки чим для Вас є ця річниця? Вам би хотілося про неї забути, чи це точка відліку якогось іншого життя?
Я сто відсотків знаю, що ніколи про це не забуду. Кожен із побратимів стоїть у мене перед очима, я думаю, що це так у кожного з нас. Ніхто не забуде тих, хто залишився там. Вони з нами в серці. Вони живі у наших серцях. Назавжди.
Гадаю, вони мають бути в серцях усієї України! Найболючіша тема - це побратими, які перебувають у полоні. Для батальйону «Донбас» це, на щастя вже позаду, але є полонені, які все ще залишаються там. В моїй пам’яті закарбувалися слова, що Ви зробите все для того, щоб друг «Сем» повернувся. Що Ви готові навіть порушити закон, бо краще Ви будете сидіти тут у тюрмі, ніж йому там кілька зайвих днів будуть ламати кості. Як красномовно це описує Ваші почуття!
Сталося таким чином, що мені не прийшлося порушувати закон, вдалося заставити закон працювати. На сьогоднішній день усі бійці батальйону «Донбас» вдома, в тому числі і Андрій Скачков, «Сем».
Найболючіша тема на сьогоднішній день, це байдужість нашої держави до тих патріотів, які власне за цю державу клали і продовжують класти своє життя. Проте патріоти не завжди там будуть, вони повернуться назад з боїв, і тоді з кожного буде запитано по їх заслугах. І Міністерство Оборони, і Кабінет Міністрів, і Президент будуть тримати відповідь, чому було так, а не по-іншому. На все свій час. Є дуже багато тих, які будуть ставити ці питання.
Така неймовірна жертовність, це наслідок війни, чи це у Вас у характері?
Це в характері кожного, або вона є, або її немає. Нічого доброго війна не приносить, вона може принести тільки щось погане. А те що характерно саме мені, це те, що я завжди йду до кінця, яким би той кінець не був - завжди до кінця.
Скажіть будь ласка, є Мінські домовленості, є офіційні перемовники, є громадські організації, є волонтери. Чому так важко повертати наших хлопців з полону? Чому є списки, в які не попадають герої України?
Немає списків на обмін. Є списки, які готуються на обмін якоїсь невеличкої групки, декілька чоловік, чи десятка людей. Загальні списки військовополонених існують, а загального списку на поверненя заручників не існує ні з одного боку, ні з іншого. Саме це і дає можливість аферистам робити свою чорну справу. Аферистом вважаю знову ж таки Василя Будика, який працює зараз від Міністерства Оборони, і який абсолютно нічого не зробив і не робить. Питання по Володимиру Рубану, який є людиною Медведчука, вже інше. Це не аферист, це сплановане Віктором Медведчуком затягування обміну полонених. Цілеспрямоване затягування процесу обміну. Бо якщо не буде заручників ні з одного, ні з іншого боку, тоді не буде ніяких підкулуарних договорнячків.
Тобто метою затягування є отримання дивідендів, існують якісь особливі «договори»?
«Договорняки»! На нашій крові ще й «договорнячки» роблять. А якщо з’явиться список на повернення заручників з обох сторін, тоді вся громадськість буде бачити, що оце перший по списку на звільнення, оце другий. Коли відбудеться повернення цих заручників, можна буде легко зафіксувати. Наприклад, минулого разу відбувся обмін «12 на 12», тоді - дванадцять людей повернуто туди, а дванадцять людей забрано звідти. А не казати людям, що «12», а один - відмовився, а троє - не військові, і виходить, що зовсім не 12, а 8 військовополонених повернуто. А чотири людини, це чотири людських життя, завдяки яким тут деякі «медведчуки» можуть викручувати руки в політиці. Як людина може дбати за Україну, якщо вона живе в Росії? Як він може дбати за інтереси цієї держави, коли він їздить в одній машині з послом Росії, із Зурабовим? Ну як таке можливо, ніде такого немає!
Виходить, що насправді обміном займаються лише волонтери, які це роблять за покликанням серця? Адже є бійці, які вже понад рік у полоні, а в Україні ще досі немає єдиного центру, який фіксував би тих, хто повертається. Тобто цією темою можна постійно спекулювати.
От завдяки волонтерам, які це роблять за покликанням серця, і з’являються аферисти, які це використовують в цілях своєї фінансової чи політичної вигоди. Потрібно зробити один центр з обміну чи повернення заручників. Буде список наших хлопців, буде список їхніх заручників, і тоді відпадуть і політичні спекуляції, і фінансова нажива.
Зайдіть на сайт «Офіцерського корпусу», там є список заручників і там є коментарі родичів цих заручників. Деякі пишуть, що вони вже ось як 8 місяців повернулися з полону, а їх і досі не викреслили зі списків. Мається на увазі, що це блеф, ніхто тим не займаєьться, а робляться «договорнячки» на тих, хто потрібний Володимиру Рубану. А патріотам, які знаходяться там понад рік, такі як Фураєв і Комісарчук, пан Рубан особисто 27 серпня ц.р. сказав, що вони є вбивцями, і руки у них в крові, і він не буде їхати поряд з ними, і звільняти їх також не буде.
А хто він такий, щоб вирішувати, буде він їх звільняти чи не буде? Ось чому потрібно прибрати групу Медведчука від усіх процесів, зробити це під патронатом СБУ, або заснувати якусь окрему організацію, яка б займалася обміном полонених. Краще зробити це під дахом СБУ, щоб одна людина це контролювала і, основне, це списки по звільненню заручників, УСІХ, не двох, не десяти, не п’ятнадцяти. Тому що зараз все це прикрито великою тайною, але це «тайна» лише для СБУ, а все решта є в Інтернеті. Списки наших хлопців відомі усьому ДНРу - домашня адреса, батьки, дружина, діти, телефони, коди, дом. телефони, дані паспорта, все у них є! А наше СБУ все тримає в тайні. А якщо когось такого як я і вирвали з лап цього «руського міра», то тепер йому ще і довідку не дадуть, що він рік у полоні знаходився, ніякого посвідчення особистості, і на кожному блокпосту, який він має проїхати звідти, він повинен пройти додаткову процедуру приниження, вже від своїх. Тому що такі мудреці з Міністерства оборони як Василь Будик кажуть, що вони не є військовослужбовці. А хто ж тоді військовослужбовці, як не ті, хто зі зброєю в руках захищали свою Батьківщину? Вони патріоти, вони - військовослужбовці.
Що, на Ваш погляд, можна зробити, щоб якнайшвидше припинити цей жах?
Якщо не вдається вирішити через домовленість, тобто коли домовленості працюють в сторону невизнаних республік, треба піти іншим шляхом. На мою думку потрібно заборонити весь мобільний зв’язок Збройним Силам України і перейти до польового зв’язку. Вважаю, що протягом 10-ти днів наш кордон буде повністю закритий ЗС України, а потім повинні зайти спостерігачі і прослідкувати за тим, щоб не було проникнення з РФ ніяких гумконвоїв тощо. А також, щоб не було обстрілів зі сторони РФ, так як вони це робили протягом серпня минулого року.
Настільки просто?
Так, тоді світова громадськість буде бачити в прямому ефірі, що зі сторони кордону РФ ведеться обстріл реактивною артилерією. Для людей це стане очевидним. А так сидять і думають, а може дійсно це по нам там Україна стріляє? Україна туди куди не треба не стріляє. Російські Збройні Сили та Регулярні війська там, і їм всерівно, хто перед ними. У них стоїть перед очима зарплата і є наказ, який вони виконують. А ті, що не виконують - розвертаються і їдуть додому. Потім вони там мають проблеми, але це вже не наші проблеми.
Ви прийняли для себе свідоме рішення і пішли на війну. Пережили все те, що пережили. Пережили полон і пережили весь цей позор, що відбувається при звільненні наших хлопців з полону. Якби Ви зараз знову стояли перед рішенням, яким би воно було?
Я вам скажу, що я дійсно прийняв рішення, але на війну я не йшов. Я йшов проти того, щоб не вирізали депутатів Донецької обласної ради, щоб не захвачувались наші обладміністрації російськими громадянами Гіркіними і Стрілковими. Щоб російські танки не їздили по Донецьку і Луганську. Ми самі в себе розберемося, і не треба нам ні вашого телебачення, ні вашої допомоги, ні ваших Збройних Сил, ані «Русской весни», ані «Русского міра». Не хочемо ми вату! У нас є все своє – мова, культура, традиції...
Кілька днів назад прочитала в грецькій пресі заяву Путіна, що українці з росіянами взагалі одна нація...
Знаєте, я абсолютно точно не однієї нації з Путіним. Ми з ним належимо до зовсім інших світів.
Дуже Вам дякую за розмову. Бажаю, щоб ця війна для Вас в якийсь момент закінчилася.
Розмовляла Галина МАСЛЮК.
Δικαίωση για πρώην εργαζομένη σε «εργοστάσιο τρολ»
ΜΟΣΧΑ. Σε συμβολική χρηματική αποζημίωση ενός ρουβλιού καταδικάσθηκε χθες από ρωσικό δικαστήριο ιστοσελίδα φιλικά προσκείμενη στον πρόεδρο Πούτιν, δικαιώνοντας πρώην εργαζομένη της.
Η Λιουντμίλα Σαβτσούκ είχε καταθέσει αγωγή κατά της «Υπηρεσίας Διαδικτυακών Μελετών» για μη καταβολή δεδουλευμένων. «Είμαι ιδιαίτερα ικανοποιημένη από την απόφαση του δικαστηρίου. Πέτυχα τον στόχο μου, ο οποίος ήταν να βγάλω τα τρολ του Ιντερνετ από τις σκιές τους», είπε χαρακτηριστικά η κ. Σαβτσούκ εξερχόμενη από το δικαστήριο.
ΣυνέχειαΕνοχος «τρομοκρατικών επιθέσεων»
Ποινή κάθειρξης είκοσι χρόνων σε φυλακές υψίστης ασφαλείας επέβαλε ρωσικό στρατοδικείο σε διάσημο Ουκρανό σκηνοθέτη, κρίνοντάς τον ένοχο συμμετοχής στην οργάνωση «τρομοκρατικών επιθέσεων», στη χερσόνησο της Κριμαίας.
Πρόκειται για τον 39χρονο Ολεγκ Σεντσόφ, ο οποίος γεννήθηκε στην Κριμαία και αντιτάχθηκε σφοδρά στην απόσχισή της από την Ουκρανία και στην προσάρτησή της στη Ρωσική Ομοσπονδία τον Απρίλιο του 2014, στον απόηχο της ανατροπής του φιλορώσου προέδρου της Ουκρανίας, Βίκτορ Γιανουκόβιτς, ύστερα από κύμα αντικυβερνητικών διαδηλώσεων στο Κίεβο. Ο Σεντσόφ αρνήθηκε να λάβει τη ρωσική υπηκοότητα, συνελήφθη σε δρόμο της πρωτεύουσας της Κριμαίας, Συμφερούπολης, από άνδρες των ρωσικών δυνάμεων ασφαλείας και εμφανίστηκε, λίγες ημέρες αργότερα, υπό κράτηση, στη Μόσχα.
http://www.kathimerini.gr/828402/article/epikairothta/kosmos/enoxos-tromokratikwn-epi8esewnЕкспорт трудових ресурсів: або на чому Україна ще якось економічно тримається?
2012-09-24 21:31:00. Аналітика І. Вивіз капіталу з України В основу моїх роздумів бyли покладені аналітичні матеріали “Економічної Правди”, а саме Сергія Щербини, інших економічних оглядачів, а також бізнес-сторінка Бі-Бі-Сі по Україні. Опираючись на матеріали Сергія Щербини від 6 червня 2012 під назвою ”Острови скарбів для олігархів”, хочу навести коротко такі дані. За останні 2 роки (2010-2011) українські банки перерахували в офшорні зони і на Кіпр астрономічну суму – 53 млрд. 397 млн. доларів США, отже більше ніж 26,5 млрд. дoларів щорічно. За курсом валют, що діє в останні 3 роки, це більше 400 млрд. гривень. Для порівняння, Державний Бюджет України на 2012 рік має доходи 367 млрд. гривень. Отже, за останні 2 роки з України вивезено цілий, і навіть більше того, Державний Бюджет! 85% цих вивезених з України капіталів осідає на Кіпрі. І хоча Кіпр не є офшорною зоною, а належить до ЄС, але пільгова система оподаткування (10% на прибyток, і 0% на багато видів прибутку), то це призводить до того, що вивезений за різними схемами капітал не оподатковуєтся ні в Україні, ні практично на Кіпрі. У 2010-2011 рp. на Кіпр вивезено 51 млрд. 495 млн. доларів. На другому місці – Британські Віргінські острови – 1 млрд.16 млн. доларів, а на третьому місці – Беліз – 602.9 млн. доларів, а далі ідуть – Cент-Кітс і Невіс, Монако і т. д. Переглянути статтюЩО У ПРЕЗИДЕНТА З МОВОЮ?
«Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову». Ліна Костенко
Читаючи останні статті експерта з питань мовної політики Тараса Марусика щодо скандального "мовного" закону Колісниченка-Ківалова, який був серед перших, скасованих Верховною Радою після Революції гідності – уже 23 лютого 2014, мимоволі пригадався старий анекдот: «Хто розмовляє польською мовою? Поляки. Хто розмовляє індійською? Індуси. Хто розмовляє грецькою? Греки. Хто розмовляє українською? Українські націоналісти!».
Справді, український народ переживає зараз важливий момент, коли тисячі людей починають самі, за власним бажанням повертати у повсякденний вжиток мову своїх прадідів. А у тих, яким все ще важко на це наважитися, українська мова вже не просто не викликає роздратування, але й приємно «лоскоче вухо» своєю особливою милозвучністю.
Варто сказати, що людей, які раптово в якийсь момент свідомо відчували, що українська – рідна мова, і переходили на спілкування нею, було досить багато не тільки в Греції, але й в Україні, задовго до страшних подій, що переживає зараз наша батьківщина. Пригадую, як в передвісті приходу до влади Віктора Януковича, дружина одного з дипломатів українського посольства в Атенах нашіптувала моїй приятельці, корінній киянці, яка саме тут, у Греції, почала розмовляти українською: «Ти перейшла на українську? Але це вже не модно!». Справді, за часів президентства Віктора Ющенка, українська атрибутика, мова, звичаї абсолютно природнім шляхом, ненав’язливо увійшли в життя країни. Українська вишиванка усіх ґатунків, на найвитонченіший смак вже рясніла не тільки на вулицях традиційно закоханих у все українське Львова, Тернополя, Івано-Франківська, але усієї України. Найкращий Парад вишиванок відбувався (пропоную присісти, якщо стоїте, бо можете зомліти) у Слов’янську. Так-так, саме у тому донбаському Слов’янську, який сплюндрували «зелені чоловічки», «визволяючи» місцеве російськомовне населення від нашестя українськості (!). Поважні державні мужі, депутати Верховної Ради залюбки одягали вишиванки під свої дорогі закордонні піджаки. Чоловіча вишиванка, виконана гладдю, у витриманих суворих кольорах, досягла такої вишуканості, що справді стала модою у вищих політичних колах країни. На цій хвилі не втрималася, подарувала чоловікові–греку чудову вишиванку, яка стала його найкращим подарунком на День народження.
Пригадую, як вже в далекому 2009 зустрілася в Києві з улюбленою письменницею, книжками якої зачитувалася тут, у Греції, справжньою уродженкою Донбасу, Ірен Роздобудько, яка розповідала, що абсолютно природньо, свідомо і легко зрозуміла, що може висловлюватися лише українською мовою. «В мене раптом навіть не виходило, не хотілося писати російською», - пригадую, ділилася Ірен, ледь помітно «опираючись» на теплий привітний погляд чоловіка, також відомого українського митця Ігоря Жука, частувала млинцями зі сметаною, та показувала свої чудові художні роботи, які вражали своєю витонченою скрупульозністю і оригінальністю. Очевидно, деякі речі, справді, закладені в нашу підсвідомість генетичним кодом нації, промайнула тоді думка.
Очевидно, це саме те, що спонукає зараз український народ до небаченої в новітні часи жертовності за майбутнє своєї батьківщини, за майбутнє українського народу та нації. Очевидно це та впевненість, з якою покалічені на все життя юнаки, стверджують, якби повернутися рік назад і знову вибирати, обрали би те саме, боронили би Рідну землю від загарбника. І це вже не пафос, не пусті слова. Це наша реальність – тисячі загиблих, і тисячі поранених. Наша вічна пам’ять та шана Героям! Ще один досвід до генетичного коду, який загартовується і міцніє.
Але, все ще не так просто в українському суспільстві як би хотілося. Здається неймовірним, що брутальний «мовний» закон Колісниченка-Ківалова діє й досі.
У статті «Чиїми "молитвами" закон Колесніченка-Ківалова живе й перемагає» Тарас Марусик, зокрема, наводить:
«Тодішній голова Верховної Ради та в.о. президента України Олександр Турчинов просто взяв і не підписав ухвалений парламентом закон "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про засади державної мовної політики".
7 липня 2014 депутати звернулися до Конституційного суду з вимогою скасувати-таки закон Колісниченка-Ківалова. Термін для ухвалення рішення сплив у січні 2015, однак вердикту з питання, яке було серед пріоритетних, немає й досі».
Відродити мову...
Наскільки важливим є питання мови для українців, показує рекордна кількість протестів, які відбувалися саме за панування Януковича. У травні та червні 2012 було встановлено рекорд кількості протестів за весь період моніторингу, який вівся Центром дослідження суспільства (ЦДС) з 2009: відповідно, 321 і 323 протести.
Ухвалення закону 3 липня 2012 ще більше збурило суспільство. Лише за перший тиждень липня 2012 ЦДС зафіксував 139 протестних подій. Загалом кожна десята акція протесту, яка відбулася в Україні у 2012, стосувалася мовного питання. У 2010 та 2011 мовні акції складали лише 2% від усіх протестів, тобто уп’ятеро менше.
У цьому місці доречно навести приклад з історії іншої нації, який є дуже показовий. Побачила його в соцмережі, але не втримала на жаль ім’я автора:
««Какая разьніца, на каком язикє. Главноє – любіть Ізраіль», «Што ви носітєсь со своім іврітом», «Половіна солдат Ха-Шомера говорят на ідіше».
Якби мене зараз узяти, і перенести у Палестину початку ХХ століття, то у мене, мабуть, було б жорстоке дежавю. Бо якраз такі (або, принаймні, дуже подібні) думки можна було почути серед деяких єврейських переселенців, які тоді з усього світу з’їжджалися у Палестину в надії колись заснувати там власну державу.
Теперішні ізраїльтяни мають усі підстави бути довіку вдячними своїм прадідам, яким вистачило мудрості задавити усю цю «єдіную страну» у зародку. У Тель-Авіві 1910-х років євреєві, який принципово відмовлявся говорити івритом, ніхто б навіть руки не подав. А могли і по пиці надавати. «Іврі, дабер івріт» – тоді був девіз. «Єврей, говори івритом». І у цьому був глибокий практичний сенс.
У 1880-му році кількість людей, для яких іврит був би рідною мовою, дорівнювала нулю. Не було таких людей. Зовсім. На той час іврит уже півтори тисячі років як вийшов із повсякденного вжитку, та існував лише як мова священних текстів і релігійних служб. Багато віруючих євреїв так сяк іврит розуміли, але про використання його у побуті навіть мови не було.
І нічого, люди узялися, і почали потроху іврит відроджувати. Знайшлися ентузіасти-одиночки, які стали вчити своїх дітей говорити івритом від народження. Потім преса, школи, адміністративні установи. Люди з грішми дали на це грошей. Через 30 років зусиль серед палестинських євреїв сформувалося стійке івритомовне ядро. Ще через 10 років іврит остаточно і незворотно закріпився на перших ролях у суспільстві. Сьогодні івритом говорять 9 мільйонів людей.
Відродження івриту – це один єдиний у світовій історії випадок, коли фактично мертва мова змогла повернутися до масового повсякденного використання, і стати рідною для мільйонів.
Здавалося б, ну нафіга козі шофар. Євреї вже ітак мали спільну кров, спільну землю і спільну релігію. А еті оголтєлиє молодчікі єщьо і заставлялі людєй говоріть на своєй мовє. Возмутітєльно!
На щастя для ізраїльтян, і на заздрість нам, світлі голови з пейсами вчасно зрозуміли, що самої лише крові, землі і релігії недостатньо, бо без спільної мови у народі ніколи не буде того рівня єдності, який необхідний для виживання серед сусідів, котрі сплять і бачать, як би зжити цей народ зі світу.
P.S. Ха-Шомер (івр. הַשּׁוֹמֵר – «Вартовий») – це єврейська парамілітарна організація, яка займалася охороною єврейських поселень у Палестині у 1909-1920 рр. А шофар – це такий єврейський ритуальний музичний інструмент, який виготовляють з баранячого рогу».
І, знову повертаючись до нескасування скасованого «мовного» закону…
Судячи з усього, на зміну "голобельній" і "шовковій" русифікації Російської імперії та Радянського Союзу може прийти "патріотична русифікація" постреволюційного періоду. Уже під благородними гаслами "єдності країни" вона й далі "унормовуватиме" мовне поле суспільства таким чином, щоб українська мова не дуже "утискала права" російськомовних патріотів.
У своїй наступній статті «Голова КСУ визнав, що чекає вказівок від президента» Тарас Марусик б’є в дзвони:
«Зважаючи на те, що Верховна Рада своє слово сказала 23 лютого 2014, ухваливши закон "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про засади державної мовної політики", але Олександр Турчинов його не підписав, можна розуміти, що не визначився з цих двох саме президент. Сам Порошенко ніяк не відповів на цей парадоксальний з точки зору Конституції пасаж голови КСУ (Юрій Баулін – уродженець Луганська, голова Конституційного суду України. 24 лютого 2014 Верховна Рада ухвалила постанову "Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді". У постанові прямим текстом вказано 12 прізвищ суддів КСУ, повноваження яких мали бути припинені у зв’язку з рішенням КС від 30 вересня 2010, а Генеральній прокуратурі України доручалося "порушити кримінальне провадження по факту прийняття Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 і притягти усіх винних осіб до відповідальності" – Г.М.).
До речі. 16 червня 2015 тодішній голова СБУ Валентин Наливайченко направив до Генпрокуратури докази для винесення підозри голові Юрію Бауліну у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України (зловживання службовим становищем), який спричинив тяжкі наслідки – узурпацію влади Віктором Януковичем. Наливайченко вже позбавився своєї посади, а от Баулін – ні, незважаючи на постанову Верховної Ради.
Непокаране зло насміхається з нас. Поки що насміхається».
Галина МАСЛЮК.Х. БЕРЕГОВСЬКА: «МИ МОЖЕМО ПРЕЗЕНТУВАТИ УКРАЇНУ ЯК АРХЕТИПНО СФОРМОВАНУ, З МІЦНИМ ГЕНЕТИЧНИМ КОДОМ НАЦІЮ»
Христина Береговська, заступник Генерального директора Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького, закінчила факультет Історії і теорії мистецтва Львівської Національної Академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства. Христина - мистецтвознавець, за фахом, але й за покликанням. Молода та енергійна, незважаючи на молодий вік, є автором та організатором чисельних виставок та арт-проектів як в Україні, так і за її межами, є автором понад півсотні науково-мистецьких статей. Христина бере участь у всеукраїнських та міжнародних конференціях, тісно співпрацює з українськими громадами та асоціаціями українців у світі, в усі можливі способи презентує світові українське мистецтво.
Цими днями Христина Береговська перебувала в столиці Греції Атенах, презентуючи два проекти - соціально-мистецький проект "Батько Героя" та виставку художніх творів українського художника Петра Грицюка. Мистецтвознавець зі Львова відповіла на кілька наших запитань.
- Христино, завдяки Вашим зусиллям в столиці Греції відбувся вернісаж івано-франківського художника Петра Грицюка. Цікаві, досить різнопланові твори непересічного українського митця, привернули увагу як української, так і грецької аудиторії. Наскільки важливе проведення таких заходів за кордоном? Можна означити якісь критерії, за якими Ви виділяєте того чи іншого митця з пропозицією виставитися поза межами України, чи на Вашу думку, мистецтво немає кордонів і всі художники варті бути побаченими іноземною аудиторією?
- Ситуація українського мистецтва в світі є непростою. Ми маємо повноцінний потенціал творити і презентувати відповідний "мистецький продукт" для світового реципієнта, однак є велике але - ми не вміємо його гідно, вчасно і у відповідному контексті подати. Ми маємо всі "інгредієнти" для повноцінного виходу в люди із своєї пострадянської оболонки. Проблемою було і залишається "українське культурне ґетто", яке вдається до двох крайностей - або повна асиміляція, і без натяку на українськість інтеграція у світ, або шароварщина і пісні про калину. Ми маємо поважну когорту вже визнаних і ще невизнаних, але потенційно-прогресивних талантів, творами котрих ми можемо презентувати Україну як архетипно сформовану, з міцним генетичним кодом націю, і віками відшліфованою традицією.
- Попри молодий вік, у Вас вже є досить серйозний виставковий досвід. Як сприймають українських митців у світі? Наскільки може відрізнятися сприйняття творів українського мистецтва в Греції і, скажімо, в Америці, чи Канаді, де український елемент є більш відомим?
- Є три шляхи позиціювання нашого мистецтва у світі. Перше - через посольства, культурні центри при дипломатичних структурах за кордоном. Треба робити акцент на двох групах - мистецтво, яке зачепить за живе, яке зрозуміють українці, і мистецтво, яке віддзеркалить сучасний зріз нашої культури. Друге - можливості українських громад. Вони як ініціатори проведення соціально-культурних заходів, мистецьких інтерактивів для молоді та українських дітей, народжених по світі, яким необхідно прищепити їхнє українське джерело. І третє - це світові музеї, презентація нашого історичного і контемпного музейного рівня мистецтва в них. Це найважливіший і найвдаліший шлях достойного і цивілізаційного виведення української культури в світовий обшир. Один український проект розряду "Пінзель у Луврі", чи "Візантійське мистецтво в Метрополітен-музей", "Шевченко у Ватикані", "Українська ікона у Афінському музеї візантійського мистецтва" надійно зафіксує позиції українського мистецтва у світі.
- Наша країна переживає зараз дуже складний період - іде війна - неоголошена, гібридна, інформаційна тощо. Нас, українців, намагаються заперечити як державу, як націю, як народ. Яку роль відіграє зараз мистецтво, чи йому за таких обставин "немає місця"?
- Основне завдання для українців у світі вийти з "української містечкової капсули" і, згуртувавшись, вибудувати мінімальну стратегію на найближчі роки.
- Дякую, Христино, бажаю успіхів!
Галина МАСЛЮК.