Спілкування з подружжям Подрезан попри напружений ритм було справжньою насолодою. Завжди з позитивним настроєм, пп. Микола та Наталя своїми усмішками та привітністю долають чисельні ймовірні та неймовірні перешкоди, спонукаючи всіх навколо до дії. Нам треба було не на жарт поспішати, щоб встигнути наздогнати цю емоційну, харизматичну, енергійну людину, ім’я якої – Микола Подрезан. Але краще за його давніх друзів не скаже, мабуть, ніхто.

Почалося все у 2004-му, коли пану Подрезану була надана честь пронести в Києві вогонь Олімпійських ігор, що прямував до Афін. Публіка обабіч траси підтримувала його, адже він – людина публічна. В 2008, перед Пекінської олімпіадою, була проведена друга Всесвітня естафета, після чого МОК відмовився від цієї ідеї. Традицію Всесвітньої олімпійської естафети вирішив продовжити самотужки не хто інший як Микола Подрезан. «Суть мого проекту проста – відвідати всі 35 міст світу, через які проходила естафета-2004. І в кожному місті урочисто – зі смолоскипом, який у мене залишився на пам’ять, і Державним прапором України – подолати на візку дистанцію 1206 метрів. Тоді сумарна довжина всіх етапів становитиме 42 км 195 м – марафонська дистанція. Розпочав я свій марафон 20 вересня 2011 року в Монреалі. Потім були етапи в Нью-Йорку, Лондоні, Амстердамі, Антверпені, Брюсселі, Делі. Нещодавно відвідав Рим, Барселону, зараз – в Афінах. До кожної поїздки ретельно готуюся. Шукаю в інтернеті інформацію, якими саме вулицями міста проходила естафета», – розповідає пан Микола.

Цікаво, що олімпійський вогонь в данному випадку – не найголовніше. Одним із завдань проекту є вивчення світового досвіду зі створення безбар’єрного середовища для людей, як кажуть, з «обмеженими можливостями» на об’єктах історії, культури та туризму. Хоча пан Микола і тут непохитний: «Я всім своїм знайомим це кажу: інвалідом я себе відчуваю вдома, а в Європі чи Америці одразу забуваю, що в мене «обмежені можливості». Як інженер-будівельник я неодноразово допомагав своїм товаришам-візочникам обладнати пандуси принаймні біля їхнього будинку. Можу навіть похвалитися, що в театрі Івана Франка три сходинки в вестибюлі перестали бути бар’єром не без моєї участі. Але я не в змозі вирішити цю проблему в масштабі країні. Цим мають займатися можновладці. А інваліди, їхні близькі і просто небайдужі люди повинні примусити їх це зробити. По закінченні своєї одисеї я планую видати книжку – з враженнями від поїздок, про цікаві зустрічі, знайомства з культурою різних народів. Зокрема, торкнуся й проблеми безбар’єрності, опишу, як вона вирішується в цивілізованих країнах. Взагалі, про мої подорожі можна вдосталь прочитати вже зараз – я маю свою сторінку в інтернеті (http://nesididoma.com). Там можна знайти опис і безліч фотографій багатьох моїх подорожей – і Україною, і за кордоном. Подорожую світом я давно. Загалом уже відвідав 43 країни, причому 33 – на інвалідному візку».

Завзятості цієї людини можна тільки позаздрити. Його друзі пишаються, що вогонь цього серця незгасимий. Пан Микола каже, що кожна людина, яка отримала травму, опинилася в інвалідному візку, обов’язково проходить два етапи: перший – зберегти життя та максимально відновити здоров’я; другий – повернутися до активного життя, праці та відпочинку. Людина соціально активна може обрати для себе третій етап – допомогти комусь, такому, як сама, скоріше пройти перших два етапи. А людина щаслива може дочекатися і четвертого етапу – коли ті, кому вона особисто допомогла, вже самі комусь допомагають. Отакий можливий PERPEТUUM MOBILE добра та гуманізму у щасливої Людини. А пан Микола та його дружина Наталя – Люди щасливі!

Протягом останніх 15 років Микола Подрезан був героєм безлічі телепередач, присвячених його особистості та діяльності, яку порівнюють з подвигом. Неможливо перелічити всі передачі регіональних та місцевих ЗМІ, де йшлося про його учнів та послідовників. Він кавалер нагород державних, приватних та громадських інституцій та фондів, генерал-хорунжий Козацького війська України. Колеги по долі – інваліди на візках – нагороджують його епітетами: “унікальний”, “великий життєлюб”, “людина – новатор”, “мій Учитель”. Андрій Васін, один із друзів Миколи, сказав так: “Кожен, хто познайомиться з Миколою, може вважати це великою подією в своєму житті”. Тому що він, офіційно приналежний до людей з обмеженими можливостями, для всіх нас, офіційно визнаних здоровими, є прикладом безмежно бурхливої діяльності для добра ближнього, прикладом оптимізму, мужності, волі, нестримного, запального темпераменту, артистизму, харизми, шарму – тобто внутрішньої і зовнішньої краси. Одним словом, Особистість!

Масштаби досягнутого п. Миколою в громадському плані незрівнянні. Ця людина протягом 20 років, взявши за точку опори свою волю, талант і доброту, перевернула світ. Світ десятків, сотень, тисяч українських дівчат і хлопців, фатальна доля яких, як і його самого, в результаті аварій посадовила назавжди в інвалідний візок і видала на все життя путівку: “Інвалід першої групи. Непрацездатний. Потребує постійної сторонньої допомоги”. Таких в Україні сьогодні понад 3 мільйони осіб.

У 1994, п. Микола взявся радикально змінити ставлення до них суспільства та власну самооцінку самих інвалідів. В Україні на початку 90-х, на відміну від Заходу, такі люди не отримували державної опіки, житлові та громадські місця не було адаптовано для пересування на візках. Прикуті до ліжок, вони почувалися самотніми, зануреними у свою біду, хворобу, безвихідь. Змінити ситуацію в країні для себе та “друзів по нещастю” взявся п. Микола.

ДО 19 ЛИСТОПАДА 1991 РОКУ… Народився п. Микола 15 червня 1953 р. в Києві, в родині спадкоємних інженерів. Прадід у свій час працював разом із майбутнім прем’єр-міністром царської Росії Вітте. Він же, як спеціаліст-транспортник, був причетний до організації перевезення чавунного хреста до Канева на могилу Т. Шевченка. Дід був товаришем міністра шляхів сполучень в уряді гетьмана Скоропадського. Батько – Володимир Подрезан, якому нині 98 років, інтелігент старого аристократичного ґатунку, інженер з енциклопедичними знаннями, знавець п’яти іноземних мов, – духовний наставник Миколи.

У 1970 р. Микола вступив до Київського будівельного інституту. Після закінчення – рік праці, потім – призов до армії. В юності до нестями захопився музикою. Одного разу в павільйоні “Юність” випадково взяв у руки мікрофон, звернувся до публіки і відчув взаємне порозуміння, те, чому підвладні служителі сцени. Тої миті в ньому прокинувся актор, творець, конферанс’є, що, власне, і було його покликанням. У 28 років Микола без жалю залишає роботу над дисертацією і стає диск-джокеєм. Найкращим, найпопулярнішим. На дискотеку Подрезана в кафе “Зіркове”, квитки розкуповували за місяць наперед. У конкурсах, змаганнях дискотечних програм (а він був їх автором, режисером та ведучим) отримував перші місця та премії в Києві, Україні та СРСР. Вже тоді проявилася риса характеру, яка не зрадила і до сьогодні: за що б не брався – був першим. І все виходило в нього (та й тепер також, незважаючи на сивину і “бігання” на візку) – легко, просто, без видимої напруги. Шоумен найвищого класу, за сьогоднішньою термінологією. Заочно закінчив Київський інститут культури – факультет режисури масових заходів. Отож, за плечима дві вищі освіти.

І саме в цей час професійного злету, успіху, – поїздка на кілька днів до Талліна (Естонія). 19 листопада 1991 стало фатальним днем у його долі. “В автомобільній аварії на шосе під Таллінном постраждала одна особа”. Перелом хребта, параліч ніг. Йому щойно минуло 38 років.

ПІСЛЯ 19 ЛИСТОПАДА 1991 РОКУ… “Держава розписалася у своїй неспроможності використати мене як ще здатного жити”, прокоментує опісля пан Микола. Тобто бути корисним собі й суспільству. Але не на того натрапили. Рішення: жити повноцінним життям у новому фізичному стані.

Щойно ООН заснувала Міжнародний день інвалідів (3 грудня), як виникає ідея. Перший шестигодинний телемарафон для потреб інвалідів відбувся у 1993. Вперше на каналі Національного телебачення вся країна почула, що є таке плем’я – інваліди. Пізніше було ще два телемарафони. У 1994 Подрезан організовує “Інвалідний Приватний Фонд” (ІП-Ф). Цей Фонд ось уже 20 років є брендом багатьох всеукраїнських громадських, культурологічних, спортивних заходів, проведених інвалідами і для них. Сьогодні його представництва існують у 14 областях України, Росії та Білорусі. Наступний крок – створення інформаційного бюлетеня-щомісячника для інвалідів. Сотні, тисячі інвалідів відчули: вони не одні, хтось дбає про них. Цим “хтось” був п. Микола, бо так уособлював себе: “Держава – це я”.

Невдовзі пп. Микола та Наталя стають ініціаторами ще одного геніального проекту – приватного міні-реабілітаційного центру для інвалідів. На десять днів батьки привозили своїх дорослих дітей, які до цього ні на хвилину не могли обходитися без їхньої допомоги, а поверталися навчені бути самостійними в більшості життєвих процесів. Для багатьох, хто роками не виходив з кімнати, навчання в Центрі було переломним для виходу “в люди”.

І, нарешті, найбільша сенсація – організація конкурсів “Міс-Україна на візку” та “Лицар України на візку”. Вперше він відбувся в 1996 р. Такого ще не було ніколи не тільки в Україні, а й у Європі. Рівень конкурсів – державний, національний. Підготовка – грандіозний тривалий проект. На сцені – постійний ведучий конкурсів – маестро на візку Микола Подрезан. “Наші конкурси – це свято духу. Вони допомогли нам змінити долю конкретних людей. Із сорока фіналістів конкурсів дівчат і хлопців четверо відновили навчання у вузах і закінчили їх, 16 вступили до вузів і теж їх закінчили, 15 стали активістами інвалідного руху. В п’яти містах (Ромни, Рогатин, Вінниця, Луганськ, Каховка) вони заснували свої громадські організації інвалідів.

І, на кінець, образ п. Миколи не буде повним без його дружини. З пацієнта дипломованого лікаря-реабілітолога Наталі Грязнової Микола Подрезан став її супутником життя. Разом ці самовіддані люди стали щасливими. Пан Микола про своє щастя мати ТАКУ дружину каже так: “Варто було поламати хребет, щоб зустріти таку жінку, як Наталя”. Без коментарів…

5 жовтня подружжя Подрезан відвідало українську недільну школу при товаристві «Українсько-Грецька Думка» і провело для українських дітей в Греції «Урок життя». «Не забувайте своєї мови» – звернулись до учнів гості, даруючи їм книги, привезенні з України, і частуючи їх цукерками.

Дорогий пане Миколо! З Великою пошаною ми говоримо Вам велике спасибі. Дякуємо за Урок життя, дякуємо за вічний вогонь сили, віри і надії, який Ви запалили у наших серцях. Дякуємо, дякуємо, дякуємо… Творчої наснаги, успіхів та нових подорожей Вам, дорогі!

Галина МАСЛЮК для газети “Мир & Омониа”.