Чехословаччина

Довоєнна Чехословаччина добре на собі відчула, чим обертається довіра до Росії, тим паче – радянської. Коли в 1938 році в Мюнхені Німеччина за потурання інших великих європейських країн ділила цю державу, чехи до останнього сподівалися, що СРСР втрутиться в ситуацію і не дасть ліквідувати державність Чехословаччини. Історія засвідчила – сподівання були марними. Сталінський СРСР користувався в ті роки сумнозвісною «політичною доцільністю» і пішов на зближення з нацистською Німеччиною. В результаті Чехословаччина розкололася на декілька нових, фактично не залежних одне від одного, державних утворень і позбулася частини території.

Сербія

Багато експертів (та й просто обивателів) вважають, що Росія є другом і союзником Сербії. Так вважають і багато сербів. Але історія знов таки доводить, що такі твердження є безпідставними. Звернімося до фактажу: чи допомагала Росія сербам в конфлікті з косовськими албанцями? Скажіть чесно, поклавши руку на серце: чи зробила Росія бодай щось, аби автономний край Косово не був наразі визнаний більшістю провідних країн Світу, в тому числі й нинішніми союзниками Росії – Францією і Німеччиною? Ні, Росія куди більш наполегливо намагається довести Європі, що Голодомор 1932-33рр. не був геноцидом українського народу, ніж допомогти сербам вирішити косовський конфлікт.

А в 1999 р., коли ВПС США і Великої Британії бомбардували сербські міста, де була Росія? В тому конфлікті РФ запам’яталася лише тим, що вже по закінченні активної фази війни вслід за натівськими військами ввела свій контингент в Косово. Не так з метою реально допомогти сербам, як з метою «випендриться» перед усім Світом, мовляв, дивіться, ми теж «круті» і з нами треба рахуватися…

А під час громадянської війни на Балканах в першій половині 90-х років? Чи допомогла Росія тодішній Югославії чимось більш реальним, ніж порожніми декларативними заявами? Чи захищала реально, а не на словах, інтереси сербів на Балканах? Чи, може, РФ намагалася врятувати режим Мілошевича від падіння в 2000 році? Ані пальцем не поворухнула…

І зовсім нещодавній приклад: під час «газової війни» з Україною в січні 2009 р. Росія начхала на своїх «союзників» – сербських братів-слов’ян, перекривши газ і для них в тому числі. Це призвело до того, що нещодавні «союзники» почали публічно спалювати російські прапори на вулицях сербських міст. Цей приклад зайвий раз підтвердив, що Росія заради своєї вигоди здасть своїх «братів» і «сестер» із «тельбухами».

Білорусь

Ще один цікавий приклад «дружби народів» – російсько-білоруські відносини. Ніхто не заперечуватиме, що режим Олександра Лукашенка в Білорусі є вкрай лояльним до Кремля. Республіка Білорусь веде повністю промосковську політику як в середині країни, так і ззовні. Білоруське керівництво допускає в середину країни російський капітал, сама Білоруська держава є учасницею ОДКБ (невдала пародія на НАТО – С.Б.), а також такого ефемерного проекту як Спільна держава Росії і Білорусі. Здавалося, кращого товариша для РФ і не знайти.

Але останні роки довели, що тісна співпраця двох країн є гарним приводом сісти «брату меншому» на шию. В результаті Росія не допускає деякі білоруські товари на свій ринок і погрожує підняти ціну на газ. Лукашенко в свою чергу погрожує вийти з ОДКБ. Такі «демарші» білоруського диктатора закінчуються розмовами про те, що Кремль готується змінити режим в Білорусі на більш лояльний, на ще більш проросійський (хоча куди вже більше). Це зайвий раз є доказом того, чим закінчується «міцна дружба» з Росією для її союзників.

Грузія

Після подій серпня 2008 року здається, що Росія і Грузія завжди були непримиренними ворогами і між ними ніколи не було не те що братерських відносин, але просто елементарної довіри. Але це не так. Зараз може вже більшість забула, але до 2003 року в Грузії при владі був цілком лояльний до РФ режим колишнього міністра закордонних справ Радянського Союзу Едуарда Шеварднадзе.

І що цікаво: саме під час правління цього президента Грузія втратила контроль над Абхазією, яку «відбили» у грузин підготовлені росіянами абхазькі військові та власне російські добровольчі загони.

Аж занадто поступлива по відношенню до Росії позиція з боку режиму Шеварднадзе заклала передумови сепарації Південної Осетії. Саме так, це сталося не за Саакашвілі, за нього конфлікт просто переріс у більш гостру форму. Тоді ж, ще за Шеварднадзе, по абхазькому шляху ледь не пішла Аджарія… Як бачимо, і у випадку з Грузією передумовою внутрішньої дестабілізації та територіальних втрат стала лояльність керівництва цієї країни до Росії…

Україна

Все ж наша розвідка була б неповною, якби ми не згадали приклади з української історії, приклади того, як аж надто приязні стосунки з Росією для нашої держави закінчувалися катастрофою.

Не треба «перелопачувати» стоси архівних документів, аби відшукати безліч прикладів «самовбивчої дружби». Так, наприклад, в 1657р. Москва, яка була військовим союзником Гетьманської України, стає на бік Польщі, яка на той момент перебувала у стані війни зі Швецією і Гетьманщиною. Саме ця зрада, на думку істориків, пришвидшила смерть Богдана Хмельницького.

Інший приклад – Іван Мазепа, який довгий час був вірним союзником і навіть другом московського царя Петра І. Та така дружба з російським монархом призвела до того, що Мазепа був змушений відправляти тисячі козаків на Північну війну, а коли на Україну посунуло військо польського короля, цар Петя «умив руки» і сказав Мазепі: «я не дам тобі і десяти людей, боронися сам як знаєш». Зараз вже мало хто згадає, що цей вчинок російського самодержця підштовхнув Мазепу до союзу з Карлом ХІІ…

У 1918-1919 рр. українські соціалісти на чолі з Володимиром Винниченком до останнього вірили, що їх російські однодумці не підуть війною проти України. Як в січні 1918, так і в лютому 1919 рр. така позиція українських соціалістів призвела до окупації УНР більшовиками і послідуючому «червоному терору».

Інші союзники Червоної Москви, керманичі УРСР, яка за конституцією Радянського Союзу була ледь не суверенною республікою, теж в усьому намагалися догодити Москві (хоча мали повне право взагалі вимагати вийти зі складу СРСР, і до того були передумови). В результаті запопадливість українських комуністів закінчилася колективізацією, Голодомором і масовими репресіями.

І нарешті наша сучасність… За добу незалежності Україна мала найбільш конфронтаційні ситуації з Росією далеко не за часів Віктора Ющенка, якого чомусь вважають різко антиросійським політиком.

Отже, середина 90-х – конфлікт в Криму. Автономія, очолювана проросійськими силами, проголошує про своє відокремлення від України і намагається приєднатися до Росії. В цей же час розгоряється конфлікт довкола Чорноморського флоту. Іноді доходить навіть до застосування зброї. Тоді Росія не забрала Крим не через політичну волю проросійського, до речі, президента Леоніда Кучми, а через війну в Чечні. Кремль просто побоявся мати в складі РФ ще одне вогнище ісламського екстремізму.

Другий приклад – конфлікт довкола острова Тузла. Він стався в жовтні 2003 року. Тоді прем’єр-міністром був ніхто інший як Віктор Федорович Янукович, проросійськість якого не викликала жодних. Лише великими зусиллями українських дипломатів Росія не змогла добитися від України прийняти свої умови щодо делімітації морських кордонів (для цього власне і затівалася Кремлем вся ця «тузлинська» епопея).

Отже, як показує практика, найбільша небезпека від Росії іде за наявності проросійського режиму в Україні. Зараз якраз до влади «дорвалися» прихильники тісного зближення з Росією. Перші негативні наслідки цього «зближення» видно неозброєним оком. І саме небезпечне в цій ситуації те, що Росія саме за цього режиму матиме всі шанси повторити «осетинський сценарій», але вже в Криму. Чи на Донбасі.

Таким чином нам, українцям, варто пам’ятати уроки історії і вчитися на помилках своїх попередників. Бо може так статися, що власні помилки виправити не вдасться.