По закінченні світової війни внутрішнє становище УСРР було кризовим. Розруха загострювала політичну ситуацію. Запроваджена у роки “воєнного комунізму” продрозкладка — примусові реквізиції селянського хліба — позбавила селян зацікавленості в результатах

своєї праці. З метою розколу села та створення опори режимові у травні 1920 р. було прийнято декрет про організацію комітетів незаможних селян (КНС), які фактично стали органами радянської влади на місцях. Члени комітетів звільнялися від податків, мали переваги при розподілі землі й отримували відсоток конфіскованої у “куркулів” власності. На кінець року комнезами діяли вже в кожному третьому селі. Майже з самого моменту організації КНС створювалися і збройні загони селян. На початок 1921 р. такі загони діяли в усіх губерніях республіки: загалом 730 формувань, понад 56 тис. бійців (без урахування груп самозахисту). Незаможники брали активну участь у збиранні продрозкладки.

Продрозкладка перетворилася на безжальне пограбування села, хоча офіційно й проголошувалося, що забиратимуть лише “надлишки”! На території України на той час уже багато років точилися воєнні дії, — Перша світова, поразка Національної революції й кривава окупація України призвели до загибелі величезної кількості населення. Село стояло зруйноване, спустошене, без господаря. Чоловіки загинули на фронтах, жінки намагалися зорати на собі хоча б клаптик, посіяти хліб — і так врятувати родину від голодної смерті. А тим часом московські більшовики навперебій твердили: “Без українського хліба радянська Росія існувати не зможе!”. В.Ленін казав: “Я бачив товаришів, що приїхали з Сибіру, тт. Луначарського і Рикова, що приїхали з України і Північного Кавказу. Про багатства цього краю вони говорять із нечуваним здивуванням. На Україні годують пшеницею свиней, на Північному Кавказі, продаючи молоко, баби молоком споліскують посуд”. Зрозуміло, що такі картинки не мали нічого спільного з реаліями, але запалювали агітаторів, будили в них революційну правосвідомість і ненависть. Прибули в українське село. Де хліб? Немає?! На продрозкладку немає, а свиней годувати є?! Навіть злиденне життя українських селян не переконувало таких загітованих активістів! Продовольчі загони, озброєні не тільки гвинтівками та кулеметами, а ще й класовою ненавистю до “куркуля”, забирали в селян усе до останньої зернини, — прирікаючи людей на злидні і голод.

Така політика привела до масового опору селянства. В республіці діяло багато озброєних угруповань. Більшовики дали їм офіційну назву — “банди”. Хоча у повстанському русі брали участь практично всі верстви села, пропаганда трактувала цей спротив як “куркульський”. Вирішення проблеми селянських повстанців бачили тільки в посиленні репресій. 20 квітня 1920 р. РНК України прийняла “Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями”. В документі акцентовано на поширенні репресій: запроваджувалася кругова порука, аж до винищення села; населення “бандитських районів” перетворювалося на заручників; щоб запобігти поповненню селянами лав повстанців, передбачався арешт усього дорослого населення тощо. За офіційними даними, наприкінці 1920 р. в Україні проти радянської влади виступало близько 50 тис. селян, які мали на озброєнні гвинтівки, кулемети та гармати. Сучасні дослідники називають значно більшу кількість невдоволених селян. За даними О.Полянського, в Україні воювало близько 150 тис. повстанців. “Село не з нами!” — з тривогою відзначав голова Раднаркому Х.Раковський. В. Ленін, проаналізувавши ситуацію, у жовтні 1920 р. констатував: “Ми беремо хліб із Сибіру, беремо хліб з Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна, і Червоній Армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить”.

Принциповим є той факт, що повстанський рух охопив усю територію УСРР. Навіть у східних регіонах, де природно-географічні умови несприятливі для партизанської боротьби (немає великих лісових масивів або гір тощо), зорганізувався активний спротив. Так, на території Донецької губернії діяли селянські повстанські загони: Білокобильського, Блохи, Каменєва, Каменюка, Карлова, Колесникова, Лимаренка, Лодиря, Махна, Назарова, Фоми Повстанчеського, Саєнка, Солодова, Терезова та багатьох інших. У Старобільському повіті на початку 1921 р. воювали

загони: Лимаренка Андрія

(250 піхотинців і 50 вершників, мали на озброєнні 10 кулеметів); декілька загонів Зайцева та Волоха — по 80–100 бійців на тачанках. На Донеччині чинило спротив радянській владі більше повстанців, ніж на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині, Одещині, разом узятих. За кількістю бійців регіон поступався лише Київщині.

Навіть запровадження Нової економічної політики (НЕП) не знизило напруги в суспільстві. Хоча офіційно продрозкладку й замінили податком, але збирали продподатки, використовуючи все ті ж перевірені жорстокі методи: репресії, взяття заручників, залякування та пограбування. У деяких регіонах продрозкладку не було скасовано і після проголошення НЕП. Так, на нараді при Донецькому губвиконкомі, яка відбулася з участю наркомпрода 7 червня 1921 р., прийняли рішення “розкладку зберегти в повітах Таганрозькому, Маріупольському, Гришинському”.

Вісті з села скидалися на військові зведення. Загалом упродовж 1921 р. у республіці відбулося 1376 збройних нападів повстанців на населенні пункти, 259 — на радянські органи влади, 342 — на промислові та продовольчі установи і підприємства. Радянська влада кинула на боротьбу з ними всі сили: Червону армію, міліцію, частини особливого призначення, збройні загони КНС. І всеукраїнський з’їзд КНС ухвалив постанову про створення у кожному повіті України кавалерійської сотні з незаможників. Перемога над білими дала змогу залучити до боротьби досвідчених військових командирів і найбільш боєздатні та перевірені частини: корпус червоного козацтва В.Примакова, 25-ту Чапаєвську дивізію, 44-ту стрілецьку І.Дубового, 9-ту кавалерійську Г.Котовського та інші. У серпні 1921 р. в УСРР дислокувалося 14 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії, прикордонна дивізія особливого відділу КВО, технічні частини, аероплани, 23 бронепоїзди тощо.

За наказом командувача Збройних сил України та Криму М.Фрунзе, у 1921 р. в частинах було заведено спеціальні журнали воєнних дій, які фіксували інформацію про сутички з “бандами”. Для боротьби з селянами у січні 1921 р. організовано мережу нарад стосовно боротьби з бандитизмом. Перша Всеукраїнська нарада КП(б)У (травень 1921 р.) постановила: “Щоб наради по боротьбі з бандитизмом засідали принаймні двічі на тиждень, а в особливо загрозливих районах і частіше”.

З огляду на важливість промислового потенціалу регіону, а також масштаб опору радянській владі, на Донеччину двічі приїжджав особисто голова Всеросійської надзвичайної комісії Ф.Дзержинський. Взимку 1921 р. проведена під його керівництвом колегія Донецької губчека ухвалила, що “губернській НК передаються військові частини, які одночасно вестимуть енергійну боротьбу з бандитизмом”. У лютому 1921 р. сформовано Донецьку дивізію ВУНК, якій передано для боротьби з повстанцями бронепоїзд. У березні того ж року в

регіон, на особисте розпорядженням Ф.Дзержинського, “для підсилення” скеровано велику групу російських чекістів. Призначений наприкінці

1920 р. головою Донецької губчека К.Карлсон отримав надзвичайні повноваження у боротьбі з “бандитами”. І довіру виправдав. Уже 21 жовтня

1921 р. В.Балицький, який на той момент тимчасово виконував обов’язки голови ВУНК, клопотав про нагородження К.Карлсона орденом Червоного Прапора за проведену “велику роботу по ліквідації махновщини та низки інших великих банд — Каменюка, Зайцева, Золотого Зуба”. Орден К.Карлсон отримав лише у 1923 р., а тоді спеціальною постановою колегії ВУНК від 17 грудня 1921 р. його нагородили золотим портсигаром із написом “За викорінення бандитизму та успішну боротьбу на економічному фронті від колегії ВУНК”.

Крім того, рішеннями місцевих органів влади організовувалися судові “надзвичайні трійки”. Так, Маріупольський виконком у травні 1921 р. постановив створити таку трійку “у зв’язку з бандитизмом, який не вщухає в повіті, та протидією куркульського елементу” з правом винесення вироку, “аж до вищої міри”. За даними Г.Куромії, найжорстокішим був терор на сході Донбасу. Червоні грабували козацькі станиці, заарештовували селян, відправляли їх до Луганська і там жорстоко закатовували.

Жорстокість каральних акцій та широке застосування “вищої міри” породжували активну протидію. Невдоволені селяни знищували представників радянської влади. Так, влітку 1921 р. загін Каменюка, намагаючись вирватися з оточення червоноармійських частин, окрім ведення боїв із регулярною армією, був змушений вступати в сутички із бійцями КНС, а також партійно-радянським активом. У селі Щегловці 22 червня у бою з бійцями цього загону загинули міліціонер і 3 активісти. Наступного дня в селі Картушино загинули голова виконкому та землемір… Незважаючи на значні втрати (понад півтори сотні вбитими й полоненими), кинувши частину зброї та дві гармати, повстанці змогли вирватися з оточення і зберегти близько 150 вершників та кулемети.

Всупереч офіційній пропаганді, “бандитів” масово підтримувало населення, що надзвичайно ускладнювало каральні акції. Так, командир червоного батальйону, перед яким влітку 1921 р. було поставлено завдання ліквідувати “бандитизм” поблизу міста Бахмут, у своїх звітах повідомляв про великі й малі сутички з повстанцями, перелічував власні втрати і захоплені трофеї (26 червня 1921 р. відбито у повстанців 2 кулемети системи “Максим”, один кулемет “Кольт”, набої та снаряди). Але жодної інформації щодо вбитих чи полонених “бандитів” не повідомляв. Місцеве населення інформувало повстанців про всі пересування червоного батальйону, тож і воєнні дії перетворилися на нескінченну гонитву донецьким степом.

У доповідній записці від

9 лютого 1921 р. С.Каменєв інформував Л.Троцького, що в республіці діють військові формування трьох видів:

1. Організовані повстанці, які користуються активною підтримкою місцевого населення і за сприятливих обставин можуть привернути на свій бік тисячі бійців.

2. Збройні угруповання (як нечисленні, так і доволі великі), котрі пов’язані з місцевим населенням, але не мають масової підтримки.

3. Кримінальний бандитизм, боротьбу з яким селяни всіляко підтримують і навіть намагаються вести власними силами.

Радянська влада вважала, що найнебезпечнішими є насамперед “бандити” першої та другої груп. “Ліквідація бандитизму” перетворилася на масові каральні акції проти селян. Як свідчать документи, більшість населення не вважала повстанців “бандитами”, а, навпаки, сприймала їх як рятівників і захисників: “Незабаром прийде Махно, поляки і Врангель, які не дадуть збирати податок… комуністи не підуть брати податок там, де є банда”. Вирішальним моментом стала, як мусила констатувати навіть офіційна преса того часу, “цілковита підтримка сільським населенням” повстанського руху. Це твердження також руйнує міф про “бандитизм” повстанців. У таємному зведенні ДПУ по Донецькій губернії акцентовано, що вбивства, пограбування та інші бандитські прояви чиняться насамперед колишніми кримінальними елементами, участь у бандитських угрупованнях селян — незначна. Селяни насамперед брали участь не в кримінальному, а в повстанському політичному русі.

Чекісти, обманюючи людей, перед самими собою були чесні: тавруючи рух як “куркульський”, у своїх зведеннях правдиво називали його “селянський повстанський рух”. Саме в селах жило майже 80% населення регіону, отож будь-яка боротьба з ним, попри всю свою кривавість, бронепоїзди та яку-завгодно кількість розданих іменних годинників, буде заздалегідь приреченою.

У 1921 р. в ряді губерній України (зокрема й на Донеччині) розпочався перший голодомор. Нові архівні документи, введені у науковий обіг, переконливо свідчать, що головною метою голоду була саме каральна функція — впливовий удар по селянському повстанському руху. Тільки в перший тиждень червня 1921 р. Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР тричі (!) розглядала питання “Про продовольчі репресії бандитських гнізд”. Наслідком цих засідань стала інструкція з проведення репресій продовольчого характеру проти українського селянства. “Бандитськими гніздами” було проголошено не просто окремі населенні пункти, а цілі губернії. Каральні акції, які посилювалися посухою, вразили своїм розмахом та жорстокістю.

У зверненні до Центральної комісії допомоги голодуючим керівники Донецького губвиконкому свідчили: “Голод у Донбасі набрав жахливих розмірів. Голодує до 500 тис. людей. Селяни у відчаї риють собі могили, не відчуваючи реальної допомоги. Досі з центру не одержано ні зернини”. Весь 1921 р. голод в Україні повністю замовчувався. У грудні

1921 р. почалася масова загибель селян від голоду. Але, наприклад, харківський “Пролетарий” навіть 29 грудня 1921 р. дуже чітко розмежовував “голод у Поволжі” (яке треба було рятувати щосили, у тому числі й хлібом з України) та “недорід у південних губерніях України” (який, відповідно, на думку московських керівників, жодної компенсації не потребував). Хлібом постачався лише міський пролетаріат — робітники шахт, із сіл Донеччини хліб вивозили. На 15 січня 1922 р. з губернії було викачано 120 тис. пудів хліба. В умовах терору та голоду повстанські загони, не маючи перспектив і можливостей подальшої боротьби, або були знищені, або самоліквідувалися.

Характерним може стати приклад отамана Каліновського зі Старобільського повіту, який спробував “зібрати армію” для “визволення України” (важливо те, що було висунуто не лише економічні, а й політичні вимоги — здобуття незалежності країни). Але сім’ї повстанців конали з голоду, доведені до крайнього відчаю, люди розійшлися по домівках. Товаришів Каліновського заарештували, отаман уникнув покарання і продовжував боротьбу самотужки у глибокому підпіллі.

Продовольчі репресії “бандитських гнізд”, які тривали й довели свою ефективність на початку 1920-х років, практикували і в наступні роки як превентивно-репресивні заходи. Терором і голодом можна було знищити повстанський рух, проте не доводилося очікувати, що такі дії схилять селян до підтримки більшовиків. Які досить часто абсолютно не турбувалися про створення позитивного іміджу в очах селян. Дії партактиву на селі скидалися на поведінку представників окупаційної влади, а зовсім не “рідної” радянської. Важливим свідченням є, наприклад, повідомлення червоноармійця 3-го полку зв’язку С.Грибинюкова, надіслане ним особисто на ім’я голови ВУЦВК Г.Петровського у травні 1925 р. “Повернувшись із семиденної відпустки в село Черкаський Брад Новосвєтловського району Луганського округу Донецької губернії, бачив:… міліція б’є селян прикладами, відбираючи в них худобу. Голова сільради — партійний, щоденно виконує директиви партії і Радянської влади за пляшкою самогону. Кооперація на селі на 100% торгує горілкою. Партія та комсомол на селі є загороджувальним загоном, що відбирає в селян вугілля, яке вони купують для опалення… селяни самим консервативним чином налаштовані проти Радянської влади”.

Голод на селі у підрадянській Україні став буденним явищем. Так, 1925 р. у Білокуракинському районі Старобільського округу Донецької губернії, де свого часу активно діяли численні повстанські загони, реєструвалися випадки опухання від голоду, 70–80% населення харчувалося сурогатами. По Луганському округу становище було ще гірше, люди їли траву та жолуді. Комісія, яка обстежувала райони недороду в Старобільському та Луганському округах, у своєму звіті від 25 лютого 1925 р. доповідала: “зростання до величезних розмірів гостро-шлункових захворювань” внаслідок харчування непридатними для їжі продуктами, “цинга стала звичайним явищем на селі”. У листуванні, призначеному тільки для службового користування, партійні керівники наголошували на тому, що цифри офіційних доповідей про голод не перебільшені, а свідомо занижені.

Бунтівних селян із “бандитських районів” влада навіть після ліквідації підпілля намагалася поставити в умови постійної боротьби за виживання. Каральними акціями — терором і голодом — антибільшовицький повстанський рух опору в українському селі на Донеччині було подолано. Тисячі патріотів загинули… Будь-які згадки про них радянська влада намагалася назавжди поховати у закритих архівах. Але копітка праця дослідників не лише повертає історії імена багатьох героїв — борців за волю України, а й остаточно руйнує вигадані червоною пропагандою міфи. У тому числі й про “історичну” відсутність національної гордості та самоповаги у жителів Донеччини.

Джерело: Костянтин Нікітенко, Дзеркало тижня