Ми повинні пам’ятати про трагедію рідного народу

Інтерв’ю з Ґенею Кузен, 27.09.2008

geniaМоя співбесідниця Ґеня Кузен народилася у Франції в україномовній родині. Батьки її виїхали з України ще молодими, проте через все своє життя зуміли пронести український запал і цьому навчили трьох доньок. В родині звучало рідне слово, українська пісня, читалися газети і журнали українською мовою, і ніколи не згадувалися страшні часи Великого Голоду. Через збіг обставин пані Ґеня почала займатися справою Голодомору, а пізніше очолила асоціацію “Україна-33”. Один із трьох синів пані Кузен є біля мами, допомагає у визнанні Голодомору у світі і продовжує двадцятип’ятилітню справу неньки. Жінці, яка достеменно цікавилася трагедією українського народу 1932-33 рр. довго не відкривали візи в Україну. І вперше вона відвідала Україну лише у 1992-му році. Потрапивши на батьківщину своїх дідів п. Ґеня довго подорожувала її дорогами, відвідала постраждалі села, спілкувалася з очевидцями трагедії. Саме ці свідчення живих людей українського походження дослідниця вважає найважливішим документом у справі визнання Голодомору. Диву даєшся, де могла людина, яка народилася поза Україною, так щиро, відкрито і твердо навчитися любити Україну? Пропонуємо вашій увазі нашу розмову із галичанкою Ґенею Кузен з Франції.

– Пані Кузен, що спонукало Вас у Франції зайнятися питанням визнання Голодомору?

– У 80-х роках чисто випадково я зустрілася з жінками, які розповіли мені про Голод в Україні. Жінки соромилися тих розповідей, вони говорили зі сльозами на очах. Для мене це було відкриттям, я до цього часу нічого не знала, хоча мої батьки виросли в Україні, але нам, дітям, ніколи про цю трагедію не розповідали. Коли не знаєш, то серце не болить. А після цієї зустрічі моє життя набрало нового змісту, і всі сили я спрямувала на викриття злочину XX століття.

– Яким чином Ваш комітет “Україна-33” збирав документи, свідчення, архіви?

– Вся моя сім’я зайнялася збором інформації для пізнання трагедії. Мої сини працювали з архівними документами американського конґресу, секретними архівами Великої Британії, де описувалася трагедія Голодомору в країні в 1932 -1933 рр. Наш комітет працював з тогочасними газетами, які виходили в Італії та Німеччині. Адже тоді у столиці України Харкові були посольства вищеназваних країн, і туди передавалася правдива інформація з України. Також французькі газети писали про Голод в Україні. Ми мали змогу це все читати.

– Як Ви бачили, Греція – країна, яка знає дуже мало про українську трагедію ХХ століття. Франція теж не визнала ще Голоду 1932-33 рр. Ґеноцидом. Чому Вас навчили 25 років роботи в цьому напрямку? Висновки з вашого досвіду.

– Як на мене, ви в Греції дуже гарно організували всі заходи, присвячені “Незгасимій свічці”. Ця акція має великий відголос у цілому світі. Всього за один раз неможливо зробити. А якщо по крупинці робити одну справу, то вона обов’язково вийде. Комітет “Україна – 33” існує з 1980 року неофіційно, а в 1987 році ми зареєструвалися на державному рівні, щоб надати справі важливості і в подальшому працювати цілеспрямовано і поширювати правдиву інформацію про Голодомор в Україні в ті страшні часи. Ми дуже багато разів готували у Франції конференції, виставки із залученням громадськості, і в першу чергу, депутатів різних рівнів, науковців, істориків. В засобах масової інформації неодноразово виходили статті, повідомлення на цю тему, щоб ознайомити французький народ із трагедією. Не треба опускати руки, а працювати.

– Якими повинні бути наступні кроки українців в напрямку визнання українського Ґеноциду?

– Безумовно, важливо звертатися до депутатів, істориків, науковців, щоб Голодомор було вписано чорними літерами в усіх книгах історії, щоб діти в школі, студенти у вузах були знайомі зі сторінками історії українського народу 1932 -1933 років. Ми перевіряли у французьких школах підручники історії, де дуже мало повідомляється про Голод 33-го. Наші діти, внуки повинні знати про трагедію рідного народу, пам’ятати про неї і ніколи не допускати подібного.

Розмовляла Оксана Наконечна