З України

Він вижив в пеклі Іловайського котла, щоб зіткнутися з жахом… полону

“Вічна слава безсмертю хоробрих, які кличуть на подвиг живих!” (Іван Нехода) Цьогорічна серпнева поїздка в Україну, окрім того, що максимально завантажена, цікава, багата на несподіванки та неординарних людей, залишила надзвичайні та різноманітні враження. Цього разу прийшлося перевершити себе, адже ситуація не дозволяє зайвого, отже обсяг поставлених завдань розрісся до небезпечних розмірів. В пріоритет вийшло найосновніше – все, що стосується Всесвітньої комісії протидії торгівлі людьми, яку я очолюю зараз при Світовому Конґресі Українців. На щастя, професійно, чітко та злагоджено, за що їм усім величезне спасибі, сприяли усі причетні, серед яких, зокрема, директор новоствореного українського офісу СКУ Сергій Касянчук та його помічники, а також мої «безцінні дівчата» - член Комісії та Ради правління товариства «Українсько-Грецька Думка» Наталя Ананевич та радник Комісії, український журналіст, волонтер, письменниця та візантолог, наполеглива та сумлінна людина Анна Івінська. Найбільш хвилюючою та очікуваною була запланована зустріч з легендарною людиною, долею якої ми, хоча так іздалека, але чи не по хвилинах жили якийсь проміжок часу, що видався цілою вічністю. І ось я за Києвом, серед пахучого лісу зустрічаюся з цією неймовірної сили та витримки ЛЮДИНОЮ, Дмитром Кулішем, який дуже просто, наче про буденні справи, говорить про речі, які відмовляється збагнути розум нормальної людини. Після шоку першої розмови, в голові купа питань, які не впевнена чи маю право ставити Дмитру, що намагається лікуватися та реабілітуватися в Київській Феофанії, займаючись паралельно визволенням з полону свого побратима по добровольчому батальйону «Донбас». Наслідки травм та контузій перетворюють розмову в надзвичайне напруження, і одна лише думка, що своїми настирними питаннями можу завдати болю, є для мене нестерпною. Врешті, для інтерв’ю домовляємося зустрітися через кілька днів, а точніше в день мого повернення додому, до Атен. Ситуація трошки стресує, особливо через те, що до Києва я маю попасти саме в день відльоту, повертаючись з Форуму української молоді діаспори в Одесі. Але з серйозними людьми – серйозні домовленості, все відбувається згідно запланованого. Зустрічаюся з легендарним командиром «Семьоркою» вдруге 28-го серпня, день для нього значущий з кількох причин. За день до «Чорної річниці», як охрестив попередньо 29 серпня сам Дмитро, але в день повернення «Сема», останнього визволеного з полону бійця «Донбасу». До речі, «число» Дмитра – дев’ятка, яке й мало стати позивним бійця, який вирішив відмовитися від надто колоритних для жителів Донбасу «Отаман», «Козак» чи «Сірко». Але «Дев’ятку» на той час вже здискредитував хтось недобрими справами, отже вибір впав на друге улюблене число, «нормальний позивний, чіткий і короткий, добре в рації чути», як пояснив сам Дмитро. Дмитро Куліш, позивний "Семьорка", снайпер, виконуючий обов’язки командира окремого спеціального взводу спецпризначення батальйону Національної Гвардії України «Донбас». Мабуть, основна його перемога - особиста - він повертається в Україну після 9-ти місяців реальних тортур – впевнений, не зламаний ні духом, ні фізично! Дмитро був узятий ДНР-івцями в Іловайському котлі. Опісля - місяцi катувань. Дружині Світлані Куліш із СІЗО ДНР прислали вирок від 14 січня 2015 року з постановою – 20-ть років позбавлення волі. Це значить - його нiколи не віддадуть на обмін. У результаті тортур переламані усі кістки. Дружина отримує заключення медекспертизи: компресійний перелом хребта грудного та поперекового відділу. Перелом двох ніг, перелом 9, 10, 11, тріщина лівої кисті, перелом правої кисті руки, перелом великого пальця лівої руки, перелом безіменного пальця правої руки. Переломи: по три пальці на обох ногах, перелом правої стопи, тріщини обох колінних чашечок. Перебиті стегнові сухожилля, що не відчував ніг. Опущені нирки. Струс головного мозку. Осколкове поранення правої ступні. Два осколкових поранення потиличної частини голови і правого вуха. Дві контузії, 18 і 29 серпня. Зрослося не все, як треба. Після побоїв ходити не міг більше місяця. Ні ліків, ні знеболювальних не давали, жодної медичної допомоги не отримав. Його будуть «ставити до стінки» рівно п’ять разів, і п’ять разів проголосять смертний вирок, п’ять разів – розриватиме слух метал курка, що повільно спускається, а слідом – дробитиме стінку в пилюку «шалена» куля, близько до скроні. На п’ятий – «шалена» буде цілитися в серце. Восени 2014 за справу "визволення" береться колишній депутат 4-го скликання О. Ржавський, який обіцяє дружині витягнути «Сімку» на свободу. У цих перемовинах спливає сума $300.000 викупу, яка потім «падає» до $150.000. Дружина заявляє в прокуратуру і збирає $50 тис. в борг. О. Ржавський отримує 50 тисяч і їде за Дімою, але повертається без нього. І без грошей. Раптом – як подарунок долі: під кінець весни Правий Сектор візьме у полон бойовика Віктора Коробкова, прийомного сина голови так званої Народноi міліціі ДНР Слави Коробкова. Тобто того самого головного «батяні» донецьких буцегарень та СІЗО, непроглядне пекло котрих досі переживає Дмитро. Комбат «Рем» (Правий Сектор), який особисто захопив «важливу птаху», без зволікань зателефонує батькові млада-Коробкова, розповість, що його син в бою втратив пальці рук, та запропонує одразу, хоча й не зовсім, але цілого, «в тиху» обмiняти: Вітю на двох бійців ПС, які в руках у бравих донецьких Слави без малого півроку. Саме з цього моменту в процесс включається волонтерська группа «Патріот». Коробков-батько, недовго думаючи забирає з донецького СІЗО підсудного з найгучнішою в Донецьку історією «Сімку». Батько-Коробков за ним цi дні доглядає, годує – «тільки б дожив!», та регулярно телефонує дружинi Дмитра. Він благає «Рема» взятии «безцінного Семьорку» за його хлопчака Вітю. Однак «Рем» просить віддати його хлопців, які, ледь встигнувши понюхати пороху, з літа у сепарів також переживають страшні тортури. Перемовини заходять у глухий кут. Коробков-батько знову зв'язується з групою обміну «Патріот». Так вони домовляються про передачу на нульовому блокпості - Вітю взамiн на Дмитра. Обмін зривається, з подачі доброзичливців. Незабаром представники Служби Безпеки України (СБУ) на законних підставах забирають «Вітю» від Добровольчого Українського Корпусу (ДУКу) ПС з повідомленням – «спочатку будемо судити». Надто «важлива птаха», читай – «журавель в небі». Дружина «Сімки» і Коробков-старший зважуються на відчайдушний вчинок: готують відеоконференцію зі спільною заявою  і правдивою розповіддю про те, що відбувається перед телекамерами Росії, України, Донецька. Кілька днів Віктор Коробков перебуває в СІЗО Краматорська. Представник СБУ обіцяє протягом двох днів здійснити обмін. Дружина Дмитра разом з «Патріотами» буквально «поселяються» під судом міста. Проходить чотири дні. Волонтери безперервно шарпають депутатів ВР, інших владних мужів, звертаються до міжнародних організацій, ті, в свою чергу - до глави СБУ. Пристрасті загострюються до крайньої точки. Суд над загравшимся в бійця Вітею проходить спішно. Виноситься нейтральнее рішення – «складу злочину не виявлено». Між 19.00 та 20. 00 на нульовому блокпості в четвер 4-го червня 2015 р. здійснено обмін Віктора Коробкова на Дмитра Куліша. Дмитра зустрічає на місці його дружина - Світлана Куліш. Ми в цю ж хвилину довідуємося про цю надзвичайну новину від Ані через Скайп, і описати свої відчуття словами навіть зараз важко. У спецоперації були задіяні - група «Патріот», представники СБУ, группа "Альфа" з Дніпропетровська. Звільненню сприяли також депутати - Ігор Мосійчук та Наталя Веселова («Наталка Полтавка», батальйон «Донбас»). Вчора в Маріуполі незаконні збройні формування, всупереч домовленостям, застосовували озброєння калібру більше 100 міліметрів практично вздовж усієї лінії розмежування. Якби Ви були Президентом України, що би Ви вчинили сьогодні після вчорашніх (27 серпня) подій в Маріуполі? Вчора в Маріуполі загинуло понад 19-ть чоловік наших військових. Якби я мав право командувати і мав під собою президентське крісло, я би сто відсотків ввів в Донецькій і Луганській областях військовий стан, і дії терористів були би зведені нанівець, тому що це не перемир’я, якщо за одну ніч гинуть 19 чоловік. Але ж є Мінські домовленості, зобов’язання, які серйозним людям треба виконувати? Якщо прийти в магазин купляти ковбасу, а в неї не тільки закінчився термін, а вона вже і поцвіла, і не є придатна до вжитку, ви її не викидаєте? Це ж відбувається на сьогоднішній день і з Мінськими домовленостями. На мою думку вони не діють не тільки в перемир’ї, але й в пункті про обмін полонених «всіх на всіх». Наскільки я розумію, є домовленість про відвід великих калібрів, але ніхто ніякі калібри не відвів, відтак домовленості не діють, тому і потрібний військовий стан, щоб все це припинити. Війна, яку переживає зараз Україна, що це на Вашу думку? Це боротьба за що? Це сто відсотків не Антитерористична операція (АТО). Ніяких там терористів, на мою думку, немає. Є дві воюючі сторони. З однієї сторони від лінії розмежування – частини двох областей, які, одурачені ТБ спочатку з чимось не погодилися, попавши під роздачу засобів масової інформації, а по другу – українські воєнні. А між ними – РФ. Найголовніше, що спровоковану війну хочуть представити як громадянську, що не відповідає дійсності. А як щодо російських військ? Я мав на увазі, що ніяких терористів там немає, а те, що точно є - це регулярна армія Збройних Сил РФ. Це, можливо, є великим секретом для місцевих мешканців, тому що по телебаченню, яке вони дивляться, про це нічого не говориться. Але це не означає, що брехня від цього стає правдою. Треба лише вийти на вулицю оглянутися, і все стане зрозумілим. Іловайськ. Чим він є для Вас? Я якось вже казав, що Іловайськ для мене є одночасно великою перемогою і великою поразкою. Тому що велику перемогу зганьбили особи, по яких зараз ведеться розслідування військовою прокуратурою. Вони перетворили перемогу на поразку через зраду. Думаю, що дуже-дуже швидко настане той час, коли все тайне стане явним. Це не те шило, яке буде скрите в мішку. Це більше бездарність, чи зрада? Чи одне і друге разом? Це зрада, яка дала можливість бездарності зробити поразку такою, якою вона стала. Зрада з боку тих, хто досі знаходиться на керівних посадах, це ті люди, які не дбають за інтереси нашої держави. Вони працюють на Росію і, як наслідок, ми маємо те, що бачимо. Як приклад можу назвати Віктора Медведчука, який бере участь у Мінських перемовинах. У нас немає ні перимир’я, ні відведення великих калібрів, ні повернення полонених «всіх на всіх», нічого немає з того, для чого він туди, скажімо так, поставлений. Якщо того всього немає, то є одне велике запитання, чому він там досі знаходиться, якщо немає нічого з того, для чого його ставилося? Ви назвали 29 серпня – особливою датою... Це та Чорна річниця, коли 29-го серпня нас виводили по так званому «зеленому коридору», і в селищі Червоносільське ми попали під обстріл, точніше розстріл танків, ПТУрів (протитанкова ракета), БМД (бойова машина десанту) крупнокаліберної зброї, це 30-тиміліметрові пушки на БМД, це і «Утьоси» (крупнокаліберний кулемет 12,7 мм). Як з’язсувалося потім, «зелений коридор», по якому нам дали наказ відступати, ворог готував 3-4 дні: окопалися, замаскувалися і чекали. Нас розстрілювали з відстані 100-150 метрів, практично впритул. Це не передати словами, як воно було. Але ми все-таки знайшли в собі сили добу оборонятися, а далі сталося так як сталося. Скажу тільки, що заслуга нашого окремого спеціального взводу спецпризначення в тому, що час виправдав прийняті тоді рішення, тому що всі наші поранені, маю на увазі батальйону «Донбас», залишилися живими, двоє тільки не дожили до звільнення. Всі, які пройшли Іловайське пекло і на тому колі були живими, залишилися живими. Чому чорний день? Тому що результат для нас страшний - дуже багато загиблих. Близько 53-ьох чоловік з нашого батальйону Національної Гвардії України «Донбас» загинули в дуже короткий час, 40 - пропали без вісти. Скільки попали в полон? Як там було? В полон попали до двохсот чоловік, багатьох віддали там же на місці. Через полон зі мною пройшли 111 чоловік. На сьогоднішній день усі вдома, в тому числі і спільними зусиллями батальйона. І останнім був «Сем». Сьогодні. Як було? Нас, 111 бійців "Донбасу", бойовики тримали окремо від бійців Збройних сил (вони були в кращих умовах), в бомбосховищі під донецьким СБУ — під землею. Півтора місяця без свіжого повітря. Потім нам зробили вентиляцію. На всіх було шість нар — на одні могли лягти четверо. Стелили, що було під руками - папір, дошки. Перші два з половиною місяці майже не годували. Згодом почали давати кашу й хліба більше. Майже перестали бити — а до того бувало щодня. Побитих — кого заносили, хто заповзав сам. Десятеро бойовиків одного з наших виведуть, натовчуть і повзи назад. Хлопці допомагали один одному. В мене була ціла одна рука, то їв сам. Казали — вставай, розходжуйся. І я ходив. Якось на три дні воду виключили. Але ж то бомбосховище. Хлопці палили дерево, через вугілля фільтрували воду з резервних баків. Передачі, які привозили від родичів, бойовики переполовинювали. На 100 чоловік могли дати один рулон туалетного паперу. Все-таки чим для Вас є ця річниця? Вам би хотілося про неї забути, чи це точка відліку якогось іншого життя? Я сто відсотків знаю, що ніколи про це не забуду. Кожен із побратимів стоїть у мене перед очима, я думаю, що це так у кожного з нас. Ніхто не забуде тих, хто залишився там. Вони з нами в серці. Вони живі у наших серцях. Назавжди. Гадаю, вони мають бути в серцях усієї України! Найболючіша тема - це побратими, які перебувають у полоні. Для батальйону «Донбас» це, на щастя вже позаду, але є полонені, які все ще залишаються там. В моїй пам’яті закарбувалися слова, що Ви зробите все для того, щоб друг «Сем» повернувся. Що Ви готові навіть порушити закон, бо краще Ви будете сидіти тут у тюрмі, ніж йому там кілька зайвих днів будуть ламати кості. Як красномовно це описує Ваші почуття! Сталося таким чином, що мені не прийшлося порушувати закон, вдалося заставити закон працювати. На сьогоднішній день усі бійці батальйону «Донбас» вдома, в тому числі і Андрій Скачков, «Сем». Найболючіша тема на сьогоднішній день, це байдужість нашої держави до тих патріотів, які власне за цю державу клали і продовжують класти своє життя. Проте патріоти не завжди там будуть, вони повернуться назад з боїв, і тоді з кожного буде запитано по їх заслугах. І Міністерство Оборони, і Кабінет Міністрів, і Президент будуть тримати відповідь, чому було так, а не по-іншому. На все свій час. Є дуже багато тих, які будуть ставити ці питання. Така неймовірна жертовність, це наслідок війни, чи це у Вас у характері? Це в характері кожного, або вона є, або її немає. Нічого доброго війна не приносить, вона може принести тільки щось погане. А те що характерно саме мені, це те, що я завжди йду до кінця, яким би той кінець не був - завжди до кінця. Скажіть будь ласка, є Мінські домовленості, є офіційні перемовники, є громадські організації, є волонтери. Чому так важко повертати наших хлопців з полону? Чому є списки, в які не попадають герої України? Немає списків на обмін. Є списки, які готуються на обмін якоїсь невеличкої групки, декілька чоловік, чи десятка людей. Загальні списки військовополонених існують, а загального списку на поверненя заручників не існує ні з одного боку, ні з іншого. Саме це і дає можливість аферистам робити свою чорну справу. Аферистом вважаю знову ж таки Василя Будика, який працює зараз від Міністерства Оборони, і який абсолютно нічого не зробив і не робить. Питання по Володимиру Рубану, який є людиною Медведчука, вже інше. Це не аферист, це сплановане Віктором Медведчуком затягування обміну полонених. Цілеспрямоване затягування процесу обміну. Бо якщо не буде заручників ні з одного, ні з іншого боку, тоді не буде ніяких підкулуарних договорнячків. Тобто метою затягування є отримання дивідендів, існують якісь особливі «договори»? «Договорняки»! На нашій крові ще й «договорнячки» роблять. А якщо з’явиться список на повернення заручників з обох сторін, тоді вся громадськість буде бачити, що оце перший по списку на звільнення, оце другий. Коли відбудеться повернення цих заручників, можна буде легко зафіксувати. Наприклад, минулого разу відбувся обмін «12 на 12», тоді - дванадцять людей повернуто туди, а дванадцять людей забрано звідти. А не казати людям, що «12», а один - відмовився, а троє - не військові, і виходить, що зовсім не 12, а 8 військовополонених повернуто. А чотири людини, це чотири людських життя, завдяки яким тут деякі «медведчуки» можуть викручувати руки в політиці. Як людина може дбати за Україну, якщо вона живе в Росії? Як він може дбати за інтереси цієї держави, коли він їздить в одній машині з послом Росії, із Зурабовим? Ну як таке можливо, ніде такого немає! Виходить, що насправді обміном займаються лише волонтери, які це роблять за покликанням серця? Адже є бійці, які вже понад рік у полоні, а в Україні ще досі немає єдиного центру, який фіксував би тих, хто повертається. Тобто цією темою можна постійно спекулювати. От завдяки волонтерам, які це роблять за покликанням серця, і з’являються аферисти, які це використовують в цілях своєї фінансової чи політичної вигоди. Потрібно зробити один центр з обміну чи повернення заручників. Буде список наших хлопців, буде список їхніх заручників, і тоді відпадуть і політичні спекуляції, і фінансова нажива. Зайдіть на сайт «Офіцерського корпусу», там є список заручників і там є коментарі родичів цих заручників. Деякі пишуть, що вони вже ось як 8 місяців повернулися з полону, а їх і досі не викреслили зі списків. Мається на увазі, що це блеф, ніхто тим не займаєьться, а робляться «договорнячки» на тих, хто потрібний Володимиру Рубану. А патріотам, які знаходяться там понад рік, такі як Фураєв і Комісарчук, пан Рубан особисто 27 серпня ц.р. сказав, що вони є вбивцями, і руки у них в крові, і він не буде їхати поряд з ними, і звільняти їх також не буде. А хто він такий, щоб вирішувати, буде він їх звільняти чи не буде? Ось чому потрібно прибрати групу Медведчука від усіх процесів, зробити це під патронатом СБУ, або заснувати якусь окрему організацію, яка б займалася обміном полонених. Краще зробити це під дахом СБУ, щоб одна людина це контролювала і, основне, це списки по звільненню заручників, УСІХ, не двох, не десяти, не п’ятнадцяти. Тому що зараз все це прикрито великою тайною, але це «тайна» лише для СБУ, а все решта є в Інтернеті. Списки наших хлопців відомі усьому ДНРу - домашня адреса, батьки, дружина, діти, телефони, коди, дом. телефони, дані паспорта, все у них є! А наше СБУ все тримає в тайні. А якщо когось такого як я і вирвали з лап цього «руського міра», то тепер йому ще і довідку не дадуть, що він рік у полоні знаходився, ніякого посвідчення особистості, і на кожному блокпосту, який він має проїхати звідти, він повинен пройти додаткову процедуру приниження, вже від своїх. Тому що такі мудреці з Міністерства оборони як Василь Будик кажуть, що вони не є військовослужбовці. А хто ж тоді військовослужбовці, як не ті, хто зі зброєю в руках захищали свою Батьківщину? Вони патріоти, вони - військовослужбовці. Що, на Ваш погляд, можна зробити, щоб якнайшвидше припинити цей жах? Якщо не вдається вирішити через домовленість, тобто коли домовленості працюють в сторону невизнаних республік, треба піти іншим шляхом. На мою думку потрібно заборонити весь мобільний зв’язок Збройним Силам України і перейти до польового зв’язку. Вважаю, що протягом 10-ти днів наш кордон буде повністю закритий ЗС України, а потім повинні зайти спостерігачі і прослідкувати за тим, щоб не було проникнення з РФ ніяких гумконвоїв тощо. А також, щоб не було обстрілів зі сторони РФ, так як вони це робили протягом серпня минулого року. Настільки просто? Так, тоді світова громадськість буде бачити в прямому ефірі, що зі сторони кордону РФ ведеться обстріл реактивною артилерією. Для людей це стане очевидним. А так сидять і думають, а може дійсно це по нам там Україна стріляє? Україна туди куди не треба не стріляє. Російські Збройні Сили та Регулярні війська там, і їм всерівно, хто перед ними. У них стоїть перед очима зарплата і є наказ, який вони виконують. А ті, що не виконують - розвертаються і їдуть додому. Потім вони там мають проблеми, але це вже не наші проблеми. Ви прийняли для себе свідоме рішення і пішли на війну. Пережили все те, що пережили. Пережили полон і пережили весь цей позор, що відбувається при звільненні наших хлопців з полону. Якби Ви зараз знову стояли перед рішенням, яким би воно було? Я вам скажу, що я дійсно прийняв рішення, але на війну я не йшов. Я йшов проти того, щоб не вирізали депутатів Донецької обласної ради, щоб не захвачувались наші обладміністрації російськими громадянами Гіркіними і Стрілковими. Щоб російські танки не їздили по Донецьку і Луганську. Ми самі в себе розберемося, і не треба нам ні вашого телебачення, ні вашої допомоги, ні ваших Збройних Сил, ані «Русской весни», ані «Русского міра». Не хочемо ми вату! У нас є все своє – мова, культура, традиції... Кілька днів назад прочитала в грецькій пресі заяву Путіна, що українці з росіянами взагалі одна нація... Знаєте, я абсолютно точно не однієї нації з Путіним. Ми з ним належимо до зовсім інших світів. Дуже Вам дякую за розмову. Бажаю, щоб ця війна для Вас в якийсь момент закінчилася.

Розмовляла Галина МАСЛЮК.

---

by Administrator 1