ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ. ШИШОЛИК СЕРГІЙ
ШИШОЛИК СЕРГІЙ - ще 15 років (19.10.2002). Є ще повнолітні брат Іван і сестра Юлія. Ріст: 164. Розмір взуття: 40-41.
Сергій є наймолодшим сином Шишолика Василя Серафимовича, бійця 59-тої окремої мотопіхотної бригади, який трагічно загинув 15 лютого 2016 року в районі с.Бахмутське, Бахмутського р-ну Донецької обл. Окрім Сергія в родині є ще двоє дорослих дітей: брат Іван працює вчителем фізкультури та сестра Олена є вчителем математики і має уже двійко своїх діток.
Хлопець навчається в 11-му класі ЗОШ I-III ст. села Прилісне. До навчання відноситься з ентузіазмом, дуже старається, найбільше до вподоби точні науки, такі як математика, фізика, інформатика, а також англійська мова. У позаурочний час Сергій вивчає мови програмування, так як в майбутньому мріє бути програмістом.
Ще одним захопленням хлопця є гра на музичних інструментах, зокрема на піаніно та гітарі. Він уже закінчив у цьому році музичну школу по класу фортепіано і старанно відвідує гурток із гри на гітарі, з якою, можливо, колись буде підкорювати великі сцени у складі якогось гурту. Одним із фаворитів серед сучасних рок-гуртів для Сергія є O.TORVALD, концерти яких хотів би побачити вживу та навіть поспілкуватися із їхнім солістом, так як дуже подобається творчість цього колективу.
Сергій є не байдужим і до домашніх тварин. Каже, що дуже чудовими тваринками є хом’ячки. А удома тримає сіамського кота на ім’я Семен, за яким з радістю доглядає. І хоч Сергійко вже дорослий, та ще досі любить дивитися мультфільми: перед школою встигає переглянути чергову серію улюбленого “Губка Боб Квадратні Штани”.
Авторитетом для Сергія є його мама Шишолик Тетяна Антонівна, яка після смерті чоловіка не зламалась і власним прикладом показала дітям, як стійко приймати усі випробування долі. Вона дуже сильна і це подобається її дітям. Не зважаючи на те, що мама дуже багато працює, на дітей час вона знаходить завжди. А діти, зокрема підліток Сергій, намагається допомагати їй, чим може: щосуботи прибирає у будинку (а будинок не маленький), порається по господарству, кожного дня їздить у магазин по хліб та виконує усілякі інші дрібниці, які можуть хоч якось полегшити життя матусі.
З дитинства Сергію запам’ятався один випадок, який залишив свій слід і по цей час. Коли хлопчику було 1,5 року, він ошпарився гарячою водою і по тілі лишилися сильні опіки. З того часу дитина має інвалідність. І йому дуже не приємно та образливо, коли приходить плавати у басейн, а усі поглядають на нього скоса і питають, що то в нього за плями на тілі. Бо ж у нашому суспільстві не сприймають дітей з певними вадами чи відмінностями, і частенько цілком здорова дитина може отримати клеймо лише за якусь зовнішню несхожість зі своїми ровесниками. Хоч, як каже хлопець, ніяких ускладнень та проблем зі здоров’ям, пов’язаних із тим випадком, у нього немає.
Сергій болісно сприймає війну в нашій країні. Він говорить, що Україна для нього як єдиний живий організм і кожного разу, коли чує про загибель українських військових, то у нього наче щось віднімає – потім воно заживає, але шрам то все одно лишається. І задля процвітання держави, на місці політиків, хлопець, у першу чергу, зупинив би кровопролиття, а вже потім проводив певні економічні реформи. Оскільки найважливіше для країни – це щасливі люди, а хіба можна бути щасливими, коли уже четвертий рік триває війна…
Основний прибуток сім’я отримує влітку з продажу ягід та грибів, а постійної роботи у селі знайти практично неможливо. Побутові труднощі, як каже мама, вони з дітьми долають самостійно, бо виховала їх працелюбними та слухняними. Існує потреба в одязі для Сергія, найбільш актуальними на даний час є спортивні та джинсові штани.
І мама, і Сергій з вдячністю відгукуються про людей, які стали для них опорою у скрутні хвилини. “Я кожного дня молюся за те, щоб швидше закінчилася ця нікому непотрібна війна. І щоб Господь дав здоров’я і терпіння у цій нелегкій місії, яку виконують воїни та волонтери.,” – каже мама Тетяна.
Сергій щиро вдячний, що завдяки небайдужим людям має можливість бувати у Греції. Юнак дуже вдячний та щиро цінує усю надану йому допомогу. Інформація про батька хлопця є у Книзі пам’яті. Деталі за посиланням: http://memorybook.org.ua/28/shisholik.htm .
ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ. ЧОПКО ЮРКО
ЧОПКО ЮРКО - ще 11 років (25.10.2006). Має ще молодшу сестричку Іванку (7 р.). Його зріст: 156 см, розмір взуття 38-39.
Його татко Чопко Віктор Олександрович - загинув 25 березня 2016 р. поблизу міста Мар'їнка (Донецька область) під час обстрілу одного з крайніх опорних пунктів бригади.
Залишилися у пам’яті дитини тільки щемливі спогади: «Коли він був живий, ми багато часу проводили разом. Він брав мене з собою на риболовлю влітку і взимку, то був найкращий час у моєму житті. Як тато їхав десь далеко і надовго на роботу, то завжди привозив гарні подарунки, в мене були найкращі і найбільші машинки. Він мене майже ніколи не сварив. Таке було лише раз, але я звичайно був винен, залишився сам у хаті та вчився запалювати сірники, добре, що навчання пройшло не успішно».
Найбільше, про що мріє Юрко - щоб припинилася війна, щоб розвивалася Україна економічно і культурно, адже це найкраща країна у світі, де є безліч природних багатств та найбільша цінність - працьовиті люди. Він вважає, що життя в нас налагодиться лише тоді, коли об'єднається український народ, а розвиток економіки забезпечить гідний рівень життя громадян.
Аж не віриться, що хлопчик з такими дорослими поглядами навчається лише в 6 класі. Зі шкільних предметів йому подобаються інформатика, трудове навчання та фізкультура.
Любить проводити час зі своїми друзями - разом грають футбол у дворі (улюблений футболіст - Кріштіану Роналдо), їздять на велосипеді, складають конструктори лего. У вільний час грає комп'ютерні ігри та дивиться мультики. Улюблені герої Спайдермен, Бетмен. В майбутньому планує вивчати технічні науки, щоб навчитися створювати власні комп'ютерні ігри. А ще йому подобається гратися з маленькими собачками.
За кордоном ще не був ні разу, хоча волонтери пропонували неодноразово. Юрко щороку відвідує фестиваль, який проводиться у травні в музеї, де працює його мама Віра. Іноді виступає на відкриттях виставок, бере участь у організації свят.
Оскільки мама працює, то вдома у нього багато обов'язків: миє посуд, прибирає у будинку, влітку допомагав мамі з консервацією та прополювати город від бур'янів. Він усвідомлює, що має бути хорошим прикладом для молодшої сестрички Іванки, котра пішла в школу. Кожного дня він її забирає після уроків, заводить додому та разом з нею обідає. Інколи він читає для неї казки. Любить, коли мама розповідає їм цікаві історії на ніч.
Нещодавно вони перебралися в свій дім, спочатку було важко без друзів, сумував за бабусею Софією, хоч вона живе неподалік, у сусідньому селі. Але з часом звик, адже поруч завжди є молодша сестричка, та ще й двоюрідні Настя та Сашко.
Інформація про батька хлопця є у Книзі пам’яті. Деталі за посиланням: http://memorybook.org.ua/27/chopko.htm
ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ. ЗЕЛІНСЬКА ЮЛІЯ
ЗЕЛІНСЬКА ЮЛІЯ – 13 років (09.03.2005).
Має ще молодшого брата Дмитра ( 9 р.). Її зріст: 158; Розмір одягу: XS; Розмір взуття: 37-38.
Вона є донькою Зелінського Василя Аркадійовича, солдата розвідника 51-шої окремої механізованої бригади. 28 серпня 2014 року мав бути вдома поруч з дружиною, святкуючи 10-ту річницю спільного весілля, та відпросився на ще один день, для виконання надважливого завдання… Відпросився у вічність… Василь загинув наступного дня неподалік села Чумаки (урочище Червона Поляна) під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайська... Його тіло упізнане по ДНК-експертизі та перепоховане 30 січня 2015 року у рідному селі Липини. А двоє його діток і досі до кінця не вірять, що поховали свого татка, адже у снах він часто повертається додому…
Зараз Юля вже навчається в 8-му класі. З предметів дуже любить англійську мову і фізкультуру. Як і її тато добре грає у футбол і має неабиякі здібності до цієї гри. Як вона сама говорить: " Я – гарний голкіпер, у ворота якого важко забити". Окрім спорту, має хист до юриспруденції.
Дівчинка також дуже хотіла б спробувати себе у ролі детектива і попрацювати за кордоном. Ще одна мрія, яка для неї є більш вагомою, пов'язана з футболом. На запитання, кого з відомих людей вона б хотіла побачити найбільше, Юлія впевнено відповідає – футболістів київського "Динамо".
Юлічці до вподоби рухливі сучасні танці. Зокрема, їй подобається займатися з братом хіп-хопом та брейк-дансом! А ще Юля з дитинства мріяла стати моделлю, про що говорила мамі, котра лише сміялась з цього, а тато підтримував і підбадьорював доньку та казав, що все зробить, аби її мрія збулась. І ось уже другій рік дитина навчається в школі моделей "Grace Model House" і має вже перший великий здобуток у її складі – у листопаді 2017 року спільно з іншими учнями долучилась до перемоги у міжнародному фестивалі-конкурсі «Україна єднає світ», що відбувся у Києві!
Ось така різностороння та допитлива наша наступна дівчинка з родин Небесного Легіону, яка не зупиняється ні перед чим, щоб пізнати щось нове та цікаве! Тому не дивно що в неї останнім часом з’явилось ще одне хобі – фотографувати та робити селфі на пам'ять з рідними та подругами. Не дивлячись на те, що дівчинка не має навіть простеньку фототехніку. Але попри цих обставин у неї виходить досить непогано, ще й гарно обробляючи свої відзняті світлини.
Юля опікується своїм молодшим братом – Дмитриком, а також з особливою теплотою говорить про свою маму Аллу. Саме вона є найбільшим життєвим авторитетом для дитини, тому намагається не лише бути слухняною, а й допомагати їй по господарству і це їй дуже добре вдається! А ще Юля любить маленьких діточок та із задоволенням проводить з ними час, гуляє та бавиться. Вона легко знаходить спільну мову з будь-яким малюком, дуже любить своїх рідних, з величезним задоволенням цінує українські традиції та пишається своїм татком-Героєм!
Алла Олександрівна розповідає, що старається забезпечити сім’ю усім необхідним, однак навіть одягнути дітей нині задоволення не з дешевих, тож буде вдячна від одягу та взуття. Інформація про батька дитини є у Книзі пам’яті, деталі за посиланням: http://memorybook.org.ua/9/zelinsky.htm
ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ. ЗАДОРОЖНІЙ АНДРІЙ
ЗАДОРОЖНІЙ АНДРІЙ – 11 років (25.12.2006). Має ще сестричку Аню ( 8р.). Його зріст: 156 см. Розмір взуття: 37-38.
Андрійко є сином Задорожнього Андрія Володимировича, капітана, командира мінометної батереї 51-шої окремої механізованої бригади. Того трагічного дня,1 серпня 2014 року,рятуючи життя своєму товаришеві, загинув командир мінометної батареї 51-ї ОМБр 36-річний капітан Андрій Задорожній. Згідно з інформацією, яка згодом з’явилася у ЗМІ, того дня він зі своїми бійцями (сержант Руслан Калуш, молодший сержант Андрій Курочка, старші солдати Михайло Котельчук, Сергій Дармофал і Сергій Кушнір) їхав у вантажівці «ГАЗ-66» у розвідку в бік Амвросіївки. Крім 4-х солдатів, у кузові був ще й міномет. Наскочивши на протитанкову міну, їхня машина підірвалася й перекинулася. Водій загинув на місці, а трьох воїнів вибуховою хвилею викинуло з кузова. На одного з них упав міномет. Андрій, який їхав у кабіні, кинувся рятувати хлопця, але загинув сам, а солдат згорів заживо. Із шести вижив лише один. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та відзнакою ”Народний Герой України”.
Задорожній Андрюша - цілковита копія свого тата. Окрім того, що дуже подібний зовні, то ще й увібрав у себе всі найкращі риси свого батька. Дуже позитивний, з хорошим почуттям гумору, відповідальний хлопчина. Оскільки, мама працює в 2 зміну то, власне, на його плечі через це лягло багато обов’язків. Насамперед, це піклування про меншу сестричку Аню, розігріти обід, а часом і приготувати щось. А ще потрібно багато часу щоб підготуватися до уроків, найбільше часу приділяє англійській мові. Андрій навчається у профільному англійському класі (6 уроків англійської на тиждень). Це його улюблений предмет і, власне, з іноземною мовою хоче пов’язати наш іменинник свою майбутню професію. За минулий навчальний рік отримав 1 премію за успіхи у вивченні мови і був нагороджений навіть планшетом.
Коли в школі писали твір «Моя майбутня професія», добряче здивував маму - хоче бути офіцером, як тато. Взимку він 2 дні провів у військовому ліцеї ім. І. Богуна, загорівся ідеєю навчатися саме у ньому. Оскільки це, на його думку, престижно. І хоч в голові дитини ще дуже багато мрій та бажань, пов’язаних з майбутнім, це, мабуть, на даний момент найголовніша.
Андрій дуже сімейний хлопець. Зазвичай для дітей цього віку важливішими є друзі, однолітки, але не для нього. На першому місці він завжди ставить маму і сестру. Аня по-дівчачому користується цим.
Андрійко абсолютно невибаглива дитина: завжди задоволений тим, що у нього є, і ніколи нічого не вимагає, щоб йому купили. Коли його попросили, аби він написав про свої мрії та бажання, то нічого дороговартісного у тому списку не було. Просив про мир, здорову родину, аби всі посміхались і була гармонія посеред людей.
Цікаво розмірковує про роль президента: «провів би переговори з путіним, про швидке закінчення війни. Підняв би економіку країни. Будував би нові школи, дитсадки. Піднімав би сільське господарство. А ще, щоб всі люди у країні отримували стільки грошей, аби вистачало на будь-які потреби. І щоб усі мали можливість подорожувати».
Мама Наталія каже, що всі державні виплати вони отримали. Працює, має ще пенсію, тому матеріальне становище сім’ї не найгірше. Труднощі виникають тоді, коли потрібна чоловіча рука. ЇЇ чоловік Андрій був справжнім господарем і їй ніколи не доводилося думати, як прикрутити кран у ванній, почистити умивальник на кухні, полагодити розетку. Вже 2 роки, як планує зробити ремонт балкону, та так і стоїть робота, бо немає господаря. А сама якось і не знає з чого почати.
Про Андрія говорить: «Син дуже пишається своїм татком, хоче у всьому бути подібним до нього. Постійно просить, щоб я розказала все, що пов'язано з Андрієм! Часто переглядає фото, Андрієві, перебирає речі, і плаче… Синові не вистачає батька».
Та, попри складну життєву ситуацію, родина не втрачає оптимізму, і завжди готові до спілкування. Щодо речей для Андрійка - то він швидко росте, як усі діти у цьому віці, тому є постійна потреба в одязі, а найбільше необхідне взуття. Бо на ньому все «горить», каже мама.
Інформація про батька хлопця є у Книзі пам’яті. Деталі за посиланням: http://memorybook.org.ua/9/zadorozhny.htm.
ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ. ВАЩЕНЯ МАКСИМ
ВАЩЕНЯ МАКСИМ - 15 років (17.03.2003), є ще старша сестра Христина (18 років). Його ріст: 171; Розмір взуття: 39-40.
Проживають в селі.
Він – син Івана Петровича Ващені, посмертно нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня, солдата Збройних Сил України, який героїчно загинув 18 червня 2014 року на околиці Станиці Луганської разом з командиром екіпажу – Володимиром Крохмалем. Танк Т-64Б 51-ї бригади потрапив у оточення терористів. Снайпери противника порозбивали приціли і перископи, машина опинилася в безпорадному стані, стріляти було можливо тільки навмання. Танкісти ще встигли помітити ворожі позиції, що вели прицільний вогонь по екіпажу і навіть зробити постріли у бік ворожих гранатометників, котрі ховались неподалік, але на жаль не влучили. Щоб не віддати бойову машину в руки сепаратистам та не здаватися у полон, закадичні друзі Іван Ващеня та Володя Крохмаль прийняли рішення підірвати танк, ціною власного життя.
«Не лише своїм подвигом батько для нас став беззаперечним прикладом, – говорить син Максим, – він завжди по відношенню до всіх був добрий і справедливий та власним життям вчив нас любити тих хто поряд, любити свою Україну. Україна, це не щось узагальнене, це рідний дім де я народився і проживаю, це країна де живують чудові люди, є чудова архітектура і цікава історія».
Не зважаючи на юний вік, задумується хлопчина і над долею держави. Говорить, що якби мав доступ до влади, зробив би усе задля припинення війни на Сході. І вже сьогодні, Максим намагається бути достойним сином Героя, поки що в його основні обов’язки входить успішно навчатися і допомагати мамі по господарстві. Зі шкільних предметів дев’ятикласнику Максиму найбільше подобається біологія та фізкультура. А під час дозвілля дуже любить риболовлю та грати у футбол. У майбутньому юнак себе бачить автомеханіком або ветеринаром і мріє добре закінчити школу, щоби вступити до ветеринарного коледжу.
Максиму до вподоби творчість Сергія Притули і з ним би він хотів би колись зустрітись, тому що вважає його гарною людиною і добрим волонтером, який допомагає нашим воїнам. Також подобаються Бетмен і Супермен, бо вони борються зі злом і роблять добро людям. Він також захоплюється світом природи, окрім того, що у них по господарстві вдома є кролики, котики та собаки, йому ще до вподоби красиві і смішні панди.
Хлопець пригадав одну веселу історію, пов’язану з сімейною прогулянкою: «Коли ще був живий мій тато, то ми сім'єю дуже любили ходити в ліс по гриби. І одного разу я відійшов від мами з татом і почув якийсь шум. Тоді я подумав, що це якісь дикі собаки. Коли я почав кричати, то до мене швидко прибіг тато. І як виявилось, це були не собаки, а дві білочки. Після цього ми ще довго сміялися з цього випадку».
Максим із захопленням розповідає, що у них велика дружна родина. Вони збираються на всі свята але найбільше любить, коли в бабці день народження тоді вони виїжджають на озеро.
З теплотою розповідає Максим і про маму: «Моя мама дуже добра, лагідна й терпляча. Вона робить все для того, щоб нам добре жилося. Смачно готує. Завжди підтримує, допомагає. Дуже любить нас з сестрою. Інколи і посварить, але все-одно вона в нас найкраща. Я її дуже люблю. Коли йду до школи, то завжди цілую».
Бажаючи у всьому підтримувати матусю, Максим старанно виконує свої обов’язки по господарству – натерти буряки для свиней та кроликів, накосити трави, принести води та дров.
Про матеріальну допомогу сім’я не просить. Мама хлопчика Людмила говорить: «Думаю, є люди,які більш потребують грошової допомоги, ніж ми». Хоча й зізнається, що побутових труднощів вистачає, особливо важко коли починаються польові роботи. Не відмовиться від весняного одягу та взуття для сина.
Інформація про батька хлопця є у Книзі пам’яті, деталі за посиланням http://memorybook.org.
ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ. ГОЛОВІНА ОЛЕКСАНДРА
ГОЛОВІНА ОЛЕКСАНДРА – 11 років (27.06.2007), є ще старший брат Іван (14 р.). Зріст: 146; Розмір взуття: 36-37.
Її татко Головін Дмитро Володимирович у серпні 2014 року був призваний на військову службу за мобілізацією, як доброволець, приховавши те, що сам виховує двох діток (дружина покинула сім’ю раніше, не підтрималвши Євромайдан виїхала в Росію)... Дмитро був навідником у 17-тій окремій танковій бригаді. Загинув 1 лютого 2015 року при обороні опорного пункту “Саша” у с. Троїцьке Попаснянського р-ну Луганської обл., під час нападу російських окупантів. Найважче було про загибель татка повідомити дітям.
Фактично сиротами залишилися двоє дітей – Олександра та її старший братик Іван, бо крім дідуся й бабусі у дітей нікого не залишилося…
Олександра навчається у шостому класі. Радіє з того, що у них дуже хороша та добра класна керівничка, яка чує та розуміє дітей. Тому всі учні прислухаються до її порад і настанов. Вчиться наша іменинниця, як сама каже: «нормально, хоча знаю, що можна було б краще. Сподіваюся, що я виправлюся, так як розумію що знання дуже потрібні».
Саша має цікаві захоплення – їй подобається кататися на роликах та скейті. Однак рухливість та любов до хлопчачих забав не позбавляють юну леді жіночності. Дівчинка має добрий та ніжний характер, любить гратися з подружками, робити їм зачіски та має гарну посмішку.
Раніше Саша хотіла стати перукарем, але тепер зрозуміла що мабуть буде ветеринаром, адже лікувати і доглядати тваринок їй дуже до вподоби. Своїм найбільшим щастям вона вважає домашніх улюбленців, котрих бабуся жартома називає зоопарком. А й справді, у дівчини є папужка Кеша, хом’ячок Кексик, рибка Мартін, пекінес Жужа, дворовий пес Барсик та три котики, а тепер до них ще приєднався слимачок Турбо.
У цьому році Саша спробувала займатися в басейні та танцювала Хіп-хоп, але, як сказала її бабуся: «це не твоє». Тому, поки що, переважає захоплення створювати зачіски та доглядати за тваринками.
Дівчинка каже: «Дякуючи волонтерам, людям які пройнялись нашим горем і підтримують нас я почала розуміти, що світ не такий поганий, і в ньому є набагато більше хороших людей. А не тих що вбили мого тата».
Юна панянка має не лише багато захоплень, а й виконує і обов’язки по господарству. Вона є прекрасною помічницею на грядках, на кухні, слідкує за порядком всюди. Оскільки, Саша з братом Іванком живе з бабусею та дідусем, то в першу чергу намагаються їх не засмучувати, та в усьому їм допомагати. Адже вони їх найбільше люблять.
Майбутня ветеринар Олександра є юною патріоткою своєї країни, про яку дитина каже з великою повагою: «Україна для мене, це країна де я народилась і живу. Країна в якій йде війна, де загинув мій татко. Наша держава дуже гарна, як людьми, так і природою, історією і традиціями. А політиком, я б не хотіла бути, але як би так сталося, то найперше припинила б війну».
Життя змусило дітей з родини Головіних рано подорослішати. Але, від нас також залежить їх щасливе дитинство, котрому ми можемо посприяти, допомігши їхнім опікунам речами, фінансово, чи бодай морально. Інформація про батька дівчини є у Книзі пам’яті, деталі за посиланням http://memorybook.org.ua/4/golovin.htm
ДІТИ НЕБЕСНОГО ЛЕГІОНУ. ГЛУШКО (ШЕПЕЛЮК) МАРГАРИТА
ГЛУШКО (ШЕПЕЛЮК) МАРГАРИТА - 13 років (2.09.2005). Має ще 2 сестер та 2 братів:
Женев'єва (6 р.), Домініка (9 р.), Віталій (16 р.) та Денис (17 р.). Її зріст: 158 см; Розмір взуття: 36-37.
Її вітчим, Шепелюк Олексій Борисович, до моменту загибелі повністю замінив дівчинці батька, виховув її, як свою рідну. Майор Шепелюк був командиром зенітно-ракетної батареї зенітного ракетного-артилерійського дивізіону. Підрозділ майора Олексія Шепелюка брав участь у боях під Іловайськом. Після здобуття Іловайська він дістав завдання увійти до групи підсилення підрозділів Збройних сил на передовій, але саме у цей час через кордон перейшли озброєні підрозділи російських військ, які відразу ж відкрили вогонь на ураження по українських військових. Підрозділи українських захисників швидко опинились у оточенні, а їхня бойова техніка була виведена з ладу. За цих умов Олексій Шепелюк разом із іншим офіцером — командиром зенітно-ракетного дивізіону Олексієм Кондесюком прийняв рішення — щоб не потрапити в полон, піти на прорив оточення. Але під час виходу з оточення підрозділ українських військ потрапив у засідку. Більшість групи прориву дістала важкі поранення, у тому числі й командир підрозділу Олексій Кондесюк. Олексій Шепелюк спробував урятувати бойового побратима, але при наближенні до свого товариша сам дістав важкі поранення. Офіцерів оточила група з 12 російських десантників. Не бажаючи здаватись у полон, українські офіцери підірвали себе гранатами разом із путінськими вояками. Оскільки тіло Олексія Шепелюка не було знайдено, тривалий час він вважався зниклим безвісти. Полеглий герой був похований як невідомий у Дніпропетровську, і лише 13 липня 2015 року Олексій Шепелюк був ідентифікований за аналізом ДНК.
Після ідентифікації полеглого воїна Олексія Шепелюка було урочисто перепоховано у його рідному Ніжині.
Удома в Олексія Шепелюка залишились батьки, дружина та п'ятеро дітей.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Про себе Маргарита говорить так: "я звичайна дівчина, навчаюсь у школі та відвідую гуртки. А ще дуже люблю свою родину. Люблю заплітати своїх менших сестричок”. Дівчина уже у 8-му класі. Загалом навчання їй дається легко, тому вона чудово справляється з усіма предметами і є «хорошисткою». Зі шкільної програми найбільше до вподоби малювання, фізичне виховання, трудове навчання, біологія та українська мова, трохи складніше з алгеброю та геометрією.
Маргарита відвідує школу мистецтв, зокрема уроки малювання, які захопили її повністю, адже там вони не лише малюють, а й роблять різноманітні творчі роботи, про які вона каже: «назавжди в моїй пам’яті залишиться одна із робіт на конкурс, це «Різдвяний Ангел», яку я робила кілька місяців, і найбільшою несподіванкою було те, що вона зайняла 1-е місце зі 171-ї роботи».
Окрім того, дівчина із-задоволенням відвідує гурток технічного дизайну. Багато речей вона виготовляє власноруч (шпильки, зажими для волосся, скриньки та рамки для фото), вчиться самостійно робити модні зачіски. Саме з цими захопленнями і пов’язує свій вибір майбутньої професії - мріє бути або професійним дизайнером зачісок, або флористом, а також марить коли-небудь побувати на показі мод за кордоном.
Зі знаменитостей Маргариті до вподоби співак Монатік, хотіла б зустрітися з ним особисто, так як дуже подобаються пісні в його виконанні. Серед героїв книжок та фільмів симпатизує Гаррі Поттеру та його друзям.
Маргарита дуже любить тварин, особливо котиків, собачок та морських свинок. Раніше мала дві морських свинки Масяню та Веню, котів Беллу та Іксика і декоративних кроликів. Тепер улюбленицею сім’ї є кицька яка тимчасово у них мешкає, її звати Лола, породи сфінкс, і нещодавно вона привела двох чудових кошенят.
Маргарита свідомо говорить, що авторитетом для неї можуть бути лише люди, які власним розумом та працею, а головне чесно, змогли досягнути своїх цілей та здійснити найзаповітніші мрії, і у яких завжди є чому повчитись. Для юної красуні такими людьми є мама Шепелюк Марина та полеглий татко Олексій. Саме з них дівчина бере приклад в усьому: спілкуванні, відношенню до навчання та праці, людей, тварин, природи та загалом до життя.
Про свою маму Маргарита говорить із захопленням та гордістю: “моя мама завжди рада прийти на допомогу нам та іншим. Вона відкрита новим знайомствам, узагалі всьому новому, готова сама вчитись чомусь цікавому та корисному. Вчить бути чесною.Мама у нас строга та досить вимоглива, але водночас підтримує нас в усіх починаннях, поразках та досягненнях.” Дівчина дуже любить свою родину, мріє, щоб усі були здоровими та щасливими. Марго тішиться, що у них така велика сім’я і вони усі досить різні та мають різні уподобання. Найголовніша у сім’ї , звісно, мама, але і старшого брата Віталика, якому так рано довелося подорослішати та стати єдиним чоловіком у сімействі, поважають усі та слухають. Свою найдорожчу матусю донечка завжди готова підтримати посильною допомогою по дому та обіймами, і головне, вона намагається її не хвилювати та не засмучувати.
Між іншим, у сім’ї Шепелюків кожен має свої обов’язки. Маргарита залюбки миє посуд, прибирає вдома, готує їсти, розвішує та знімає попрану білизну, допомагає молодшій сестричці з уроками. При потребі вона може посидіти з двома своїми сестрами, меншими за віком, оскільки серед дівчат Марго найстарша. А є ще і старший брат Денис з татового першого шлюбу, котрого Марго завжди рада бачити та спілкуватись.
Про Україну дівчинка говорить цілком серйозно та виважено: “це моя Батьківщина, за незалежність якої віддав життя мій любий татко, якого нам усім дуже не вистачає. Дуже хочу щоб війна скоріш припинилася, і щоб в нашій країні більше нічого не руйнувалося. Ні споруди, ні людські долі. І щоб ми усі крокували тільки вперед з вірою в те світле майбутнє, яке для нас виборюють”.
Каже, що політиком бути не хоче, їй більше до вподоби творчі професії. Хоча, свідомо та розсудливо, як для свого юного віку, Маргарита сприймає політичне життя України, каже, що треба змінити тих, хто не може керувати країною, на молодих, розумних, чесних та принципових людей, яким рівень життя українців та авторитет країни на світовій арені не байдужий. І тоді вони зроблять цікавішим навчання у школі та удосконалять нашу медицину. І саме основне, зупинять ту війну, яка несе такі страшні втрати та горе у наші родини.
Маргарита завжди відкрита для спілкування, а інформація про вітчима дівчини є у Книзі пам’яті: http://memorybook.org.ua/28/shepeluk.htm
Η ΟΥΚΡΑΝΙΑ ΗΤΑΝ ΠΑΝΤΟΤΕ Η ΚΑΝΟΝΙΚΗ ΔΙΚΑΙΟΔΟΣΙΑ ΤΟΥ ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΥ ΠΑΤΡΙΑΡΧΕΙΟΥ
Archevêque Job de Telmessos
H συνέντευξη του Αρχιεπισκόπου Τελμησσού κ. Ιώβ, Αντιπροσώπου του Οικουμενικού Πατριαρχείου στο Παγκόσμιο Συμβούλιο Εκκλησιών, για το θέμα της εκχωρήσεως Αυτοκεφαλίας στην Εκκλησία της Ουκρανίας, από το Οικουμενικό Πατριαρχείο.
Σεβασμιώτατε, ως γνωστόν ο Οικουμενικός Πατριάρχης απέστειλε τους αντιπροσώπους του (Έξαρχους) στην Ουκρανία με σκοπό να συζητήσουν με τους εκπροσώπους των διαφορετικών εκκλησιαστικών οργανώσεων της Ουκρανίας την πιθανή χορήγηση αυτοκεφαλίας. Εντούτοις, η Σύνοδος του Πατριαρχείου Μόσχας αντιμετώπισε αυτό το βήμα άκρως αρνητικά, δηλώνοντας ότι αποτελεί «παράνομη εισπήδηση στο κανονικό έδαφος» της Μόσχας, φτάνοντας στο σημείο να δηλώσει ότι διακόπτει το συλλείτουργο με τον Οικουμενικό Πατριάρχη. Σχολιάστε, παρακαλώ, σε ποίο βαθμό είναι δίκαιες οι δηλώσεις του Μόσχας; Ήταν πράγματι παράνομη και αντικανονική η απόφαση του Οικουμενικού Πατριαρχείου;
Θα ήθελα ευθύς εξ αρχής να καθησυχάσω τους πάντες: για καμία «εισπήδηση σε ξένη κανονική δικαιοδοσία» ούτε γινόταν, ούτε γίνεται λόγος. Έτσι δε περισσότερο δεν μπορούμε να ομιλούμε για την δημιουργία σχίσματος ή την νομιμοποίησή του. Τουναντίον, όπως επανειλημμένως δήλωνε ο Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος, η Εκκλησία Κωνπόλεως, ως η Μήτηρ Εκκλησία, επιδιώκει να βρει την βέλτιστη κανονική οδό για την θεραπεία και υπέρβαση του υφιστάμενου εκκλησιαστικού σχίσματος στην Ουκρανία. Για αυτόν ακριβώς τον λόγο ορίσθηκαν οι έξαρχοι του Οικουμενικού Θρόνου ώστε να ξεκινήσει ο διάλογος και η αναζήτηση των πιθανών οδών. Διότι το σχίσμα που εδώ και 30 χρόνια διατηρείται στην Ουκρανία δεν είναι φυσιολογικό. Εξ αιτίας του σχίσματος χιλιάδες ενορίες και εκατομμύρια ορθοδόξων πιστών δεν είναι ενωμένοι με την Καθολική Ορθόδοξη Εκκλησία και δεν έχουν απωλέσει μόνο της ευχαριστιακή κοινότητα με τους ομόθρησκους αδελφούς τους, έχουν απωλέσει το σπουδαιότερο – την σωτηρία εντός της κανονικής Εκκλησίας.
Όλα αυτά τα χρόνια η Εκκλησία Κωνπόλεως παρακολουθούσε με πόνο το μαρτύριο που προκαλούσε στην θυγατέρα της Εκκλησία Ουκρανίας το εσωτερικό σχίσμα. Στο Οικουμενικό Πατριαρχείο ήλπιζαν ότι αυτό το πρόβλημα θα θεραπευθεί εσωτερικά, προσεύχονταν υπέρ αυτής της θεραπείας, χωρίς ποτέ να λησμονούν τον πολύπαθη ορθόδοξο ουκρανικό λαό. Όμως τα γεγονότα των τελευταίων 30 χρόνων, ιδιαιτέρως μετά το 2014, αποδεικνύουν χωρίς αμφιβολία ότι στηριζόμενη μόνο στις εσωτερικές της δυνάμεις η Ορθόδοξη Εκκλησία στην Ουκρανία δεν μπορεί να λύσει το πρόβλημα του σχίσματος και να ενωθεί, εφόσον σε αυτή την πορεία εμφανίζεται το εμπόδιο των εξωτερικών πολιτικών παραγόντων και η επιρροή συγκεκριμένα από την γειτονική Ρωσία. Και από ότι φαίνεται για αυτή το κυριότερο δεν είναι να συμβάλει στην ένωση της Εκκλησίας στην Ουκρανία, αλλά μέσω της Εκκλησίας να διατηρήσει την πολιτική της επιρροή στην χώρα. Εδώ βλέπουμε και άλλους στόχους, η επίτευξη των οποίων απαιτεί την χρήση και άλλων μέσων. Ίσως γι’ αυτό και η Ορθόδοξη Εκκλησία στην Ρωσία, επηρεαζόμενη από κάποιους πολιτικούς παράγοντες, δεν έχει την δυνατότητα να εξασφαλίσει την ένωση των ορθοδόξων πιστών στην Ουκρανία, δεν επιδιώκει τον διάλογο με εκείνους που για διάφορους λόγους βρέθηκαν εκτός του κανονικού εκκλησιαστικού χώρου και αυτό σημαίνει ότι, ούτε και επιδιώκει να αναζητήσει τα κατάλληλα κατ’ οικονομία μέτρα για την επιστροφή αυτών των πιστών στο λίκνο της οικουμενικής Εκκλησίας. Η τελευταία ανακοίνωση της Ι. Συνόδου του Πατριαρχείου Μόσχας απλά για άλλη μια φορά επιβεβαιώνει τα παραπάνω. Διότι χάρη των ίδιων πολιτικών φιλοδοξιών όχι μόνο διέκοψαν τις σχέσεις με ένα τμήμα του ορθοδόξου πληρώματος στην Ουκρανία, αλλά προχώρησαν και στην διακοπή των σχέσεων με την οικουμενική Ορθοδοξία. Αυτό προκαλεί κινδύνους, θλίψη και πόνο, εφόσον δεν είναι μια κανονική οδός, η οποία θα βοηθούσε στην θεραπεία του σχίσματος, αλλά αντιθέτως συμβάλλει στην ανάπτυξη του σχίσματος και των διαιρέσεων.
Ελπίζουμε ότι αυτή η βεβιασμένη και αντικανονική απόφαση των Ρώσων αδελφών μας θα ακυρωθεί και θα αποκατασταθεί ο διάλογος. Είναι απαράδεκτο εξ αιτίας των πολιτικών φιλοδοξιών να προκαλείται σχίσμα και να διαρρηγνύεται το Σώμα του Χριστού. Ταυτόχρονα σε αυτή την κατάσταση το Οικουμενικό Πατριαρχείο, ως η Μήτηρ Εκκλησία, είναι υποχρεωμένο να φροντίζει τα ορθόδοξα τέκνα της στην Ουκρανία, τα οποία εδώ και σχεδόν 30 χρόνια ζητούν αδιάκοπα να τους παρασχεθεί ένα κανονικό καταφύγιο και η βοήθεια να υπερβούν το σχίσμα. Ως Μητέρα Εκκλησία αυτό είναι το κανονικό της καθήκον. Ακριβώς αυτή η φροντίδα για το μέλλον και την σωτηρία του ορθοδόξου ποιμνίου της Ουκρανίας αποτέλεσαν το κίνητρο των τελευταίων αποφάσεων του Οικουμενικού Πατριαρχείου για την αποστολή στην Ουκρανία των έξαρχων, οι οποίοι θα είναι σε θέση επί τόπου να βοηθήσουν στην έναρξη του διαλόγου μεταξύ των διαφόρων τμημάτων της διηρημένης σήμερα Ορθοδόξου Εκκλησίας στην Ουκρανία.
Πείτε μας παρακαλώ, σε ποιο βαθμό είναι ιστορικά και κανονικά θεμελιωμένη η απόφαση της Κωνπόλεως να διορίσει στην Ουκρανία τους έξαρχούς της; Υπήρξαν παρόμοια κανονικά και ιστορικά προηγούμενα; Και πάλι: δεν αποτελεί αυτό εισπήδηση σε μια ξένη δικαιοδοσία;
Θα ήθελα ευθύς εξ αρχής, για να σταματήσουν όλες αυτές οι εικασίες και τεχνητές κατηγορίες περί «εισπηδήσεως σε ξένη δικαιοδοσία», να υπογραμμίσω ότι η Ουκρανία ποτέ δεν αποτελούσε το κανονικό έδαφος οποιασδήποτε άλλης Εκκλησίας, εκτός του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Από την στιγμή της ιδρύσεώς της την εποχή των κιεβινών χριστιανών πριγκίπων Ασκόλδ, Όλγας και Βλαδιμήρου, η μητρόπολη Κιέβου υπαγόταν για περισσότερα από 700 χρόνια στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Ακόμα και μετά την μεταβίβαση το 1686 ενός τμήματος αυτής στα υπό των Ρώσων εδάφη στην τοποτηρητεία των πατριαρχών Μόσχας, η Ουκρανία παρέμενε κανονικό έδαφος της Εκκλησίας Κωνπόλεως.
Σχετικά με το ιστορικό προηγούμενο αποστολής στην Ουκρανία έξαρχων του Οικουμενικού Πατριαρχείου, παραδείγματα αυτού του είδους υπάρχουν πολλά στην ιστορία. Για να μην μακρηγορούμε, ας αναφερθούμε στον πρόσφατο 20ο αιώνα. Επειδή οι περιοχές της Γαλικίας και της Υπερκαρπαθίας θεωρούνταν ακόμα και στις αρχές του 20ου αιώνα κανονικό έδαφος του Οικουμενικού Πατριαρχείου, το μέλος της Συνόδου της Εκκλησίας της Ρωσίας μητροπολίτης Κιέβου Αντώνιος (Χραποβίτσκι) θέλοντας να εξασφαλίσει την διαποίμανση των ορθοδόξων σε αυτές τις περιοχές, έστειλε επιστολή ζητώντας από τον Οικουμενικό Πατριάρχη την άδεια και την ευλογία του και τον παρακαλούσε για την διευκόλυνση του έργου του να το δοθεί ο τίτλος του πατριαρχικού Έξαρχου Γαλικίας και Υπερκαρπαθίας. Ο τίτλος αποδόθηκε στον Ρώσο αρχιερέα το 1910 με εγκύκλιο του Οικουμενικού Πατριάρχου Ιωακείμ Γ’. Αργότερα ο Πατριάρχης Γερμανός Δ΄ (1913-1918) επικύρωσε αυτόν τον τίτλο.
Βλέπουμε λοιπόν ότι στις αρχές του 20ου αιώνα η ίδια η Εκκλησία της Ρωσίας ζητούσε να διορισθεί ένας αρχιερέας της Έξαρχος του Οικουμενικού Πατριαρχείου χωρίς να θεωρεί ότι παραβιάζονται τα κανονικά της σύνορα. Γι’ αυτό και είναι ακατανόητο με ποια λογική η Ι.Σ. της Εκκλησίας Ρωσίας αλλάζει σήμερα την θέση της και προσπαθεί να αρνηθεί στην Μητέρα Εκκλησία το δικαίωμα να διορίζει έξαρχους στο έδαφος που ιστορικά και κανονικά πάντα αποτελούσε κανονική δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριάρχου;
Στο σημείο αυτό αξίζει να προσθέσουμε ότι ο θεσμός των έξαρχων του Οικουμενικού Πατριαρχείου στην Ουκρανία έχει μια μακρά και σταθερή παράδοση. Όταν το 1596 ένα μέρος της ιεραρχίας με επί κεφαλής τον μητροπολίτη Κιέβου αποσχίσθηκε από την Εκκλησία Κωνπόλεως και ενώθηκε με την Ρώμη, δυο αρχιερείς παρέμειναν πιστοί στην Ορθοδοξία: ο Λβοφ Γεδεών και ο Περεμισλίας Μιχαήλ. Για αυτό και ο Οικουμενικός Πατριάρχης Μελέτιος διόρισε έξαρχό του στην Ουκρανία και τοποτηρητή της μητροπόλεως Κιέβου τον μητροπολίτη Λβοφ Γεδεών. Την ίδια περίοδο ορίσθηκε ως έξαρχος στην Ουκρανία ο αρχιδιάκονος Νικηφόρος Καντακουζηνός, ο οποίος προέδρευε στην αντιενωτική Ορθόδοξη Σύνοδο του Μπρεστ και συνέβαλε στην διάσωση της Ορθοδόξου Εκκλησίας στην Ουκρανία. Εξ αιτίας αυτού οι ουνίτες επίσκοποι και οι ποΡωσίαλωνικές αρχές τον κατηγόρησαν ότι ήταν κατάσκοπος των Τούρκων, τον συνέλαβαν και τον φυλάκισαν στο κάστρο του Μάλμπροκ όπου και πέθανε το 1599. Το 2001 η σύνοδος της Εκκλησίας Ουκρανίας του Πατριαρχείο Μόσχας κατέταξε τον έξαρχο του Οικουμενικού Πατριαρχείου μεταξύ των αγίων μαρτύρων. Έτσι, δεν έχουμε μόνο ιστορικά προηγούμενα διορισμού έξαρχων του Οικουμενικού Πατριάρχου στην Ουκρανία, αλλά και αγίους μεταξύ αυτών.
Ένας άλλος γνωστός έξαρχος του Οικουμενικού Πατριάρχου στην Ουκρανία ήταν ο διάδοχος του Γεδεών στην καθέδρα του Λβοφ επίσκοπος Ιερεμίας (Τισαρόφσκι, †1641). Εκτός από τον τίτλο του επισκόπου Λβοφ, ο Ιερεμίας κληρονόμησε και το αξίωμα του τοποτηρητή της Κιεβινής καθέδρας. Από το 1610 και για δέκα συνεχή χρόνια παρέμενε ο μοναδικός ορθόδοξος επίσκοπος στο έδαφος της Πολωνικής – Λιθουανικής Κοινοπολιτείας, μέχρι το 1620 όταν ο πατριάρχης Ιεροσολύμων Θεοφάνης Γ΄ με την ευλογία του Οικουμενικού Πατριάρχου αποκατέστησε την ορθόδοξη ιεραρχία στην Ουκρανία και χειροτόνησε νέο μητροπολίτη Κιέβου τον Ιώβ (Μπορέτσκι). Έκτοτε οι ορθόδοξοι μητροπολίτες Κιέβου φέρνουν τον τίτλο του Έξαρχου του Οικουμενικού Πατριάρχου, τον οποίον όφειλαν να διατηρήσουν και μετά την προσωρινή μεταβίβαση της κιεβινής καθέδρας το 1686 στους πατριάρχες Μόσχας.
Ας προσθέσουμε ότι εκείνη την περίοδο, εκτός από τα δικαιώματα του έξαρχου, οι Οικουμενικοί πατριάρχες χορήγησαν σε μια σειρά ουκρανικών μονών και αδελφοτήτων το καθεστώς του σταυροπηγίου, δηλαδή υπήχθησαν απευθείας στον Οικουμενικό Θρόνο. Συγκεκριμένα τον τίτλο του σταυροπηγίου του Οικουμενικού Πατριάρχου στην Ουκρανία έφεραν η Λαύρα των Σπηλαίων στο Κίεβο (από το 1589), η Αδελφότητα της Κοιμήσεως στο Λβοφ (από το 1589), η κιεβινή Αδελφότητα των Θεοφανείων (από το 1620), η Σκήτη Μανιάφσκι (από το 1620), η Αδελφότητα του Τιμίου Σταυρού στο Λουτσκ (από το 1623. Όλες αυτές οι αποφάσεις της Μητρός Εκκλησίας σχετικά με τα πατριαρχικά σταυροπήγια στην Ουκρανία δεν έχουν ακυρωθεί.
Ευχαριστώ, τώρα γίνεται κατανοητό ότι, ο διορισμός έξαρχων στην Ουκρανία αποτελεί ένα κανονικό και ιστορικό προνόμιο του Πατριάρχου Κωνπόλεως. Όμως ποια μορφή απέκτησε μετά το 1686; Πράγματι μετά από αυτή την ημερομηνία η Ουκρανία δεν αποτελούσε το «κανονικό έδαφος του Πατριαρχείου Μόσχας»;
Ακριβώς! Η Ουκρανία ήταν και παρέμεινε μετά το 1686 κανονικό έδαφος μόνο του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Μετά την ένταξη στα μέσα του 17ου αι. της αριστερής όχθης της Ουκρανίας στο μοσχοβίτικο κράτος, η Εκκλησία Κιέβου διασπάστηκε σε πολλά κομμάτια ανάμεσα στις διάφορες αντιμαχόμενες πλευρές, με αποτέλεσμα για ένα μεγάλο χρονικό διάστημα το Κίεβο δεν μπορούσε να εκλέξει μητροπολίτη. Σε αυτή την δύσκολη κατάσταση και για να μην μείνει το ποίμνιο χωρίς ποιμένα, ο Οικουμενικός Πατριάρχης μεταβιβάζει προσωρινά το 1686 ένα τμήμα της κιεβινής Εκκλησίας από τις ελεγχόμενες από την Ρωσία περιοχές στην ποιμαντική φροντίδα του Πατριάρχου Μόσχας, ώστε αυτός να μπορεί να τοποθετεί στις επαρχίες της Αριστερής όχθης της Ουκρανίας μητροπολίτες και επισκόπους. Μάλιστα δε, ένας σημαντικός όρος ήταν η υποχρέωση οι μητροπολίτες Κιέβου να παραμείνουν ανεξάρτητοι από την Μόσχα έξαρχοι του Οικουμενικού Πατριάρχου και να μνημονεύουν υποχρεωτικά το όνομά του σε όλες τις ακολουθίες. Με άλλα λόγια κάθε άλλο παρά επρόκειτο για μεταβίβαση της μητροπόλεως Κιέβου στην δικαιοδοσία των πατριαρχών Μόσχας. Εφόσον αυτή η μεταβίβαση θα ήταν αντικανονική, μιας και στην απόφαση της ιδρύσεως του Πατριαρχείου Μόσχας τα όρια του κανονικού εδάφους καθορίζονταν σύμφωνα με τα σύνορα του κράτους της Μόσχας το 1589. Και αυτά τα σύνορα σε καμία περίπτωση δεν περιλάμβαναν την μητρόπολη Κιέβου, η οποία ενέτασσε υπό το ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου την Ουκρανία, την Λευκορωσία, την Λιθουανία και την Πολωνία.
Αυτό, δηλαδή, ήταν κάτι παρόμοιο με αυτό που συνέβη πριν 66 χρόνια, το 1620, όταν με την ευλογία του πατριάρχου Κωνπόλεως Τιμοθέου Β΄, ο πατριάρχης Ιεροσολύμων Θεοφάνης Γ΄ χειροτόνησε στο Κίεβο ο ορθόδοξο μητροπολίτη και επισκόπους, δηλαδή αποκατέστησε την ορθόδοξη ιεραρχία στην Ουκρανία. Όμως ουδείς θεωρεί από τότε την μητρόπολη Κιέβου εξαρτημένη από το Πατριαρχείο Ιεροσολύμων. Το ίδιο συνέβη και το 1686. Στην Κωνπολη δεν μπορούσαν ούτε να σκεφτούν ότι η θυγατέρα Εκκλησία της Μόσχας θα παραβιάσει την συμφωνία και θα προσπαθήσει δια της βίας να ακυρώσει την κανονική δικαιοδοσία της Μητρός Εκκλησίας Κωνπόλεως στην Ουκρανία. Για αυτό αργότερα, μετά την διάλυση της ρωσικής αυτοκρατορίας, ο Οικουμενικός Πατριάρχης εκδίδοντας στις 13 Νοεμβρίου του 1924 ιδιαίτερο Τόμο για την χορήγηση του αυτοκέφαλου στην Πολωνία ήταν υποχρεωμένος να ανακηρύξει την πράξη του 1686 αντικανονική και άκυρη.
Ήταν εύκολη η υπαγωγή αυτού του τμήματος της κιεβινής καθέδρας υπό την Εκκλησία της Ρωσίας;
Αυτές οι ενέργειες συναντούσαν την αντίσταση του ουκρανικού ορθοδόξου κλήρου. Αρκεί να θυμηθούμε μερικούς σπουδαίους ουκρανούς ιεράρχες όπως ο Συλβέστρος Κόσωφ, ο Ιωσήφ Νιελιούμποβιτς – Τουκάλσκι, ο Βαρλαάμ Γιασίνσκι, ο Ιωασάφ Κροκόφσκι, ο Βαρλαάμ Βονάτοβιτς, ο Θεοφύλακτος Λοπατίνσκι, ο Αρσένιος Ματσιέβιτς, ο Βαρλαάμ Σισάτσκι και πολλοί άλλοι, οι οποίοι υπέφεραν τα πάνδεινα από τις αντικανονικές ενέργειες του ρωσικού κράτους και της ηγεσίας της Εκκλησίας της Ρωσίας.
Εκτός αυτού, στα όρια της Αριστερής Όχθης της Ουκρανίας ακριβώς μετά τα γεγονότα του 1686 άρχισε να αναπτύσσεται ένα ιδιαίτερο εσωτερικό εκκλησιαστικό ρεύμα γνωστό ως «περιπλανώμενοι» ή «ανεξέλεγκτοι παπάδες». Επρόκειτο για ιερείς, χειροτονημένους στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου στην Δεξιά Όχθη ή στην Μολδοβλαχία, τους οποίους προσκαλούσαν να λειτουργήσουν οι ουκρανικές ενορίες της Αριστερής Όχθης που δεν αναγνώριζαν την δικαιοδοσία του Πατριαρχείου Μόσχας. Στη διάρκεια όλου του ΙΗ΄ αι. η ρωσική κοσμική και εκκλησιαστική ηγεσία κατεδίωξαν σκληρά αυτό το κίνημα και τους εκπροσώπους του, συλλαμβάνοντας και φυλακίζοντας τους «αντικανονικούς» κληρικούς. Παρ’ όλα αυτά όμως, μέχρι το τέλος του ΙΗ΄ αι. οι πιστοί της Αριστερής Όχθης της Ουκρανίας κατέφευγαν με κίνδυνο της ζωής τους στην Μολδοβλαχία για να χειροτονηθούν από τον επίσκοπο του Οικουμενικού Πατριαρχείου, αποφεύγοντας την ρωσική συνοδική διοίκηση. Οι δε ιεράρχες του Οικουμενικού Πατριαρχείου σχεδόν πάντα ανταποκρίνονταν θετικά στις εκκλήσεις της Ανατολικής Όχθης της Ουκρανίας.
Ιδού και ένας γεγονός που δεν είναι ευρέως γνωστό. Το 1724 ο μητροπολίτης Ιάσιου Γεώργιος, μαζί με άλλους αρχιερείς του Οικουμενικού Πατριαρχείου, χωρίς την άδεια της ρωσικής Συνόδου χειροτόνησε τον αρχιμανδρίτη Επιφάνιο σε επίσκοπο Τσιγκιρίας, βοηθό και πρωτοσύγκελο του αρχιεπισκόπου Κιέβου Βαρλαάμ (Βονατόβιτς). Στην επιστολή που επιδόθηκε στον Επιφάνιο, γραμμένη εξ ονόματος του αρχιεπισκόπου Βαρλαάμ και απευθυνόμενη στον Μολδαβό μητροπολίτη του Οικουμενικού Πατριαρχείου, υπογραμμιζόταν η δυσαρέσκεια που προκάλεσε στους Ουκρανούς η απομάκρυνση της κιεβινής μητροπόλεως από την δικαιοδοσία της Κωνπόλεως, η επιβολή του «Πνευματικού κανονισμού» και της συνοδικής διοικήσεως, όπως επίσης και η υποβάθμιση των κιεβινών μητροπολιτών σε αρχιεπισκόπους.
Λαμβάνοντας από τους ιεράρχες του Οικουμενικού Πατριαρχείου την χειροτονία σε επίσκοπο Τσιγκιρίας, ο Επιφάνιος επέστρεψε στην Ουκρανία, επιτελώντας ένα σημαντικό έργο και χειροτονώντας 14 ιερείς και διακόνους. Οι ρωσικές αρχές τον είχαν συλλάβει επανειλημμένα, αλλά κάθε φορά κατόρθωνε να δραπετεύσει από την φυλακή. Είναι γνωστό ότι υπηρέτησε στα όρια των στρατιωτικών μονάδων του Ζαπορόζιε. Όταν το 1733 εξορίστηκε για άλλη μια φορά στην Σιβηρία Ρώσοι κοζάκοι παλαιόπιστοι απελευθέρωσαν τον σιδηροδέσμιο επίσκοπο και τον έκρυψαν στην περιοχή του Γκόμελ στο χωριό Βέτκα. Όμως τον Φεβρουάριο του 1735 με εντολή της αυτοκράτειρας Άννας Ιωάννοβνας τα ρωσικά στρατεύματα περικύκλωσαν την Βέτκα και συνέλαβαν εκ νέου τον Επιφάνιο, ο οποίος άφησε την τελευταία του πνοή στην φυλακή του φρουρίου του Κιέβου την 1 Απριλίου του ιδίου έτους και ετάφη στο ναό του Αγ. Θεοδοσίου στο φρούριο των Σπηλαίων του Κιέβου.
Ένα άλλο ενδιαφέρον στοιχείο είναι ότι το 1759 υπηρετούσε στην ημιαυτόνομη πολιτεία των κοζάκων Σιτς του Ζαπορόζιε ως ανεξάρτητος αρχιερέας ο διορισμένος από τον Πατριάρχη Κύριλλο Ε΄ επίσκοπος Μελετινής Ανατόλιος (Μελές). Με την βοήθεια των κοζάκων του Ζαπορόζιε και χωρίς την άδεια της ρωσικής Συνόδου προΐστατο των εκκλησιών του Ζαπορόζιε και μνημόνευε τον Οικουμενικό Πατριάρχη. Για τον λόγο αυτό οι ρωσικές αρχές τον συνέλαβαν και τον εξόρισαν στην Σιβηρία όπου παρέμεινε για 9 χρόνια. Σύμφωνα με την άποψη πολλών ερευνητών, ο επίσκοπος Ανατόλιος προσπάθησε να ιδρύσει στο Ζαπορόζιε μια αυτόνομη επαρχία των κοζάκων υπό το ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου.
Πολύ ενδιαφέρον. Είπατε προηγουμένως ότι το 1686 μεταβιβάστηκε στην τοποτηρητεία των πατριαρχών Μόσχας μόνο το τμήμα εκείνο της Εκκλησίας Κιέβου που βρισκόταν στις ρωσοκρατούμενες περιοχές. Ποια ήταν η κατάσταση στις υπόλοιπες περιοχές της Ουκρανίας που δεν εντάχθηκαν στο Ρωσικό κράτος;
Έτσι ακριβώς. Και αυτό είναι ένα σημαντικό σημείο, το οποίο για κάποιο λόγο λησμονούν όταν αναφέρονται για την πράξη του 1686. Μετά την μεταβίβαση ενός τμήματος της κιεβινής καθέδρας στις υπό την Ρωσία περιοχές στην προσωρινή εποπτεία των πατριαρχών Μόσχας, στις υπόλοιπες περιοχές της Ουκρανίας που δεν περιλαμβάνονταν στο κράτος της Μόσχας, οι ορθόδοξες ενορίες και τα μοναστήρια παρέμεναν υπό το ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου. Με άλλα λόγια, η πράξη του 1686 αφορούσε τις ουκρανικές περιοχές, οι οποίες βρέθηκαν προσωρινά στη σύνθεση του ρωσικού κράτους και δεν είχε κανονική ισχύ στις άλλες περιοχές της Ουκρανίας και συγκεκριμένα στην Υπερκαρπαθία, Μπουκοβίνα, Ποντόλγιε, Γκαλιτσινά, Βολίν, στην «Ουκρανία του χάνου» στο νότο και στην Κριμαία. Όλες αυτές οι περιοχές συνέχιζαν να ευρίσκονται υπό το ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου.
Μπορείτε να μας πείτε περισσότερες λεπτομέρειες, διότι αυτό το περιστατικό δεν αναφέρεται σχεδόν πουθενά…
Πράγματι, μετά το 1686 στην δικαιοδοσία της Κωνπόλεως παρέμεναν πολύ περισσότερες περιοχές της Ουκρανίας. Συγκεκριμένα η επαρχία του Λβοφ δεν αναγνώρισε την προσωρινή υπαγωγή υπό τον πατριάρχη Μόσχας. Από το 1675 ο ορθόδοξος αρχιεπίσκοπος του Λβοφ ήταν εξουσιοδοτημένος να ασκεί την διοίκηση της μητροπόλεως Κιέβου και της Λάβρας των σπηλαίων του Κιέβου υπό το ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου. Αυτό το καθεστώς συνεχίστηκε και μετά το 1700, όταν ο αρχιεπίσκοπος του Λβοφ Ιωσήφ Σουμλιάνσκι υπό την πίεση των πολωνικών αρχών ασπάσθηκε την Ουνία και η ορθόδοξη επαρχία του Λβοφ χήρευε. Το 1708 και η σταυροπηγιακή αδελφότητα του Λβοφ διατηρούσε την υπαγωγή της στην Κωνπολη, έως ότου δεν την υποχρέωσαν να δεχθεί την Ουνία. Όμως ακόμα και μετά από αυτό, οι ορθόδοξες ενορίες και τα μοναστήρια στην Γαλικία παρέμεναν στην δικαιοδοσία των οικουμενικών πατριαρχών, οι οποίοι είχαν αναθέσει την προσωρινή τους διαποίμανση στους μητροπολίτες Μπουκοβίνας που και αυτοί υπάγονταν στο Οικουμενικό Πατριαρχείο. Ένα από πιο γνωστά μοναστήρια και κέντρο της Ορθοδοξίας στην Γαλικία και στην περιοχή των Καρπαθίων ήταν η Σκήτη της Μανιάβας, η αδελφότητα της οποίας παρέμενε πιστή στον Οικουμενικό Πατριαρχικό Θρόνο μέχρι την βίαιη κατάργησή της το 1785, 100 χρόνια δηλαδή μετά τα γεγονότα του 1686.
Αξίζει να σημειώσουμε άλλο ένα γεγονός. Στις 17 Ιουνίου του 1791 στην Πίνσκα, στην περιοχή της Μονής των Θεοφανείων, έλαβε χώρα η Τοπική Σύνοδος του ορθοδόξου κλήρου και των πιστών της Δ. Ουκρανίας, της Λευκορωσίας, της Λιθουανίας και της Πολωνίας, η οποία είναι γνωστή στην ιστορία ως «η Σύνοδος της Πίνσκας». Στις εργασίες της συμμετείχαν 103 αντιπρόσωποι του ορθοδόξου κλήρου, των μοναχών και των λαϊκών. Σε αυτή την Σύνοδο αποφασίσθηκε η αποκατάσταση της αυτονομίας υπό το ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου. Προσωρινός πρόεδρος της Συνόδου της Πίνσκας εξελέγη ο ηγούμενος του Μπιέλσκ Σάββας (Παλμόφσκι). Σχεδίαζαν επίσης να συγκαλέσουν άλλη μια Σύνοδο, η οποία θα αποτελείτο από έναν αρχιεπίσκοπο με εξουσίες μητροπολίτου και τρεις επισκόπους. Συνέταξαν επίσης και τους «μόνιμους και βασικούς κανονισμούς και κανόνες οργανώσεως» της Ορθοδόξου Εκκλησίας στην Πολωνική – Λιθουανική Κοινοπολιτεία ως αυτόνομης εκκλησιαστικής δικαιοδοσίας, ανεξάρτητης από την Ρωσική Σύνοδο, και υπό την δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Στην συνεδρία της 21ης Μαΐου του 1792 η πλειοψηφία της πολωνικής βουλής (123 «υπέρ» και 13 «κατά») επικύρωσε το καταστατικό που είχε προτείνει η Σύνοδος της Πίνσκας ως συνοδικό σχέδιο της νέας οργανώσεως της Ορθοδόξου Εκκλησίας στην Πολωνική – Λιθουανική Κοινοπολιτεία υπό την δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριάρχου, στην οποία το κράτος είχε χορηγήσει ευρύτατα δικαιώματα και ελευθερίες. Όμως οι δυο νέες διασπάσεις της Πολωνικής – Λιθουανικής Κοινοπολιτείας και η διάλυση του Πολωνικού κράτους είχαν ως αποτέλεσμα να μην εφαρμοστεί ποτέ στην πράξη η απόφαση της Τοπικής Συνόδου της Πίνσκας και η Απόφαση της 21ης Μαΐου του 1792.
Έχει σημασία να σημειώσουμε ότι, οι ορθόδοξοι Ουκρανοί στην Μπουκοβίνα, στην Υπερκαρπαθία και στην Γαλικία παρέμεναν επί μακρόν υπό την κανονική τοποτηρητεία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Οι περιοχές αυτές υπήχθησαν δια της βίας στο Πατριαρχείο Μόσχας μόλις στα μέσα του 20ου αιώνα κατά την σοβιετική κατοχή της Δυτικής Ουκρανίας, γεγονός το οποίο ουδέποτε αναγνώρισε ο Οικουμενικός Πατριαρχικός Θρόνος.
Αναφερθήκατε και στην δικαιοδοσία της Κωνπόλεως στα πλαίσια του «χανάτου της Ουκρανίας» και της Κριμαίας. Μπορείτε να μας δώσετε περισσότερες λεπτομέρειες;
Υπήρχε στην Κριμαία η αρχαία μητρόπολη Γοτθίας και Καφά, η οποία μέχρι το τέλος του 18ου αι. ανήκε στο Οικουμενικό Πατριαρχείου. Αποτελείτο από ορθόδοξους Έλληνες, Βούλγαρους, Ουκρανούς και άλλους λαούς της Κριμαίας και της περιοχής της Μαύρης Θάλασσας. Το 1788 μετά την προσάρτηση του χανάτου της Κριμαίας η ρωσική κυβέρνηση την διέλυσε. Όμως ο Οικουμενικός Πατριάρχης ποτέ δεν αναγνώρισε τη νομιμότητα της υπαγωγής στην ρωσική Σύνοδο και την διάλυση των ιστορικών του μητροπόλεων στην Κριμαία.
Εκτός αυτού, η δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριάρχου περιλάμβανε και την ουκρανική Μπουκοβίνα και το νότιο τμήμα της Ουκρανίας, η οποία τότε αποτελούσε επίσημα το προτεκτοράτο του χανάτου της Κριμαίας και της Οθωμανικής αυτοκρατορίας. Ήδη ο χέτμαν Πέτρος Ντοροσένκο είχε προσπαθήσει να ιδρύσει ένα ουκρανικό κράτος υπό την προστασία των Οθωμανών σουλτάνων παρόμοιο με αυτό στην Μολδοβλαχία. Την ιδέα υποστήριζε και ο μητροπολίτης Κιέβου Ιωσήφ (Νελιουμπόβιτς – Τουκάλσκι), ο οποίος υποστήριζε επίσης και την διατήρηση της μητροπόλεως Κιέβου στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Οι προσπάθειες του χέτμαν Ντοροσένκο είχαν ως αποτέλεσμα, σύμφωνα με την συνθήκη του Μπουτσάτς του 1672, τέθηκε υπό την προστασία του σουλτάνου όλη η περιοχή του ανατολικού και δυτικού Ποντόλγιε (από το Μπουτσάτς μέχρι το Μπράτσλαβ) που είχε αφαιρεθεί από την Πολωνία. Από το 1672 μέχρι το 1699 στο έδαφος του ουκρανικού Ποντόλγιε που ανήκε στην Οθωμανική αυτοκρατορία, υπήρχε το βιλαέτι του Ποντόλσκ ή Κάμενετς με διοικητικό κέντρο την πόλη Κάμεντς (σήμερα Κάμενετς – Ποντόλσκ). Μετά τον θάνατο του Ιωσήφ ο Οικουμενικός Πατριάρχης Ιάκωβος διόρισε τον Αύγουστο του 1681 στην πόλη Κάμενετς τον μητροπολίτη Παγκράτιο, ιδρύοντας με αυτόν τον τρόπο την μητρόπολη Κάμενετς στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου, η οποία λειτουργούσε μέχρι το 1699.
Αργότερα τα σύνορα της «Ουκρανίας του χανάτου» συμπεριέλαβαν και τα εδάφη ανάμεσα στον Δνείπερο και τον Δνείστερο, στα οποία ίσχυε το καθεστώς του προτεκτοράτου των χάνων της Κριμαίας και των Οθωμανών σουλτάνων. Αυτά τα εδάφη ανήκαν τυπικά στην οθωμανική αυτοκρατορία, εφόσον δεν υπήρχαν οθωμανικοί οικισμοί εκτός από κάποιες πόλεις στο νότο. Μετά την ήττα του Ιβάν Μαζέπα στον αγώνα του για την ανεξαρτησία της Ουκρανίας και την διάλυση της σετς του Ζαπορόζιε από τον Πέτρο Α΄, την περίοδο 1711-1734 στα όρια της «Ουκρανίας του χανάτου» στην περιοχή του Αλέσκα απέναντι από την σημερινή Χερσώνα, εμφανίσθηκε η νέα σετς του Ζαπορόζιε (γνωστή και ως σετς του Αλέσκα), ο κλήρος της οποίας επίσης υπαγόταν στο Οικουμενικό Πατριαρχείο. Από το 1712 το έδαφος που κατείχαν οι κοζάκοι απλώθηκε προς τον βορρά και στην αριστερή όχθη των παραποτάμων του Δνείπερου Ορέλ και Σαμάρα. Δηλαδή όλες αυτές οι περιοχές της σύγχρονης Ν. Ουκρανίας όχι μόνο δεν υπάγονταν στην Ρωσική αυτοκρατορία, αλλά και παρέμεναν στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Για αυτό και η πράξη του 1686 δεν τις αφορούσε.
Τα εδάφη της «Ουκρανίας του χανάτου», οι ορθόδοξες ενορίες και τα μοναστήρια εντός των ορίων της υπάγονταν στην μητρόπολη Μπραϊλίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου με κέντρο αρχικά την πόλη Μπράιλα στν αριστερή όχθη του Δουνάβεως. Την περίοδο 1751-1789 έδρα του μητροπολίτου Μπραϊλίας ήταν η πόλη Ισμαήλ (σήμερα νομός Οδησσού της Ουκρανίας). Σε αυτήν την μητρόπολη του Οικουμενικού Πατριαρχείου ανήκαν τα εδάφη Ντομπρούτζα, Μουτζάκα, Μπεντέρ, ενώ μετά την συμφωνία ειρήνης του Μπουτσάτς το 1672 υπήχθη και η επισκοπή Χοτίνης μαζί με όλες τις ορθόδοξες περιοχές και ενορίες της Δεξιάς και Αριστερής Όχθης της Ουκρανίας που ευρίσκονταν υπό την προστασία της Οθωμανικής αυτοκρατορίας, συγκεκριμένα η «Ουκρανία του χανάτου», η σετς Αλέσκα καθώς και οι ορθόδοξες κοινότητες που ευρίσκονταν στο ηπειρωτικό τμήμα του χανάτου της Κριμαίας.
Από το 1751 μέχρι το 1779 ευρισκόταν στην πόλη Ισμαήλ η καθέδρα του μητροπολίτου Μπραϊλίας Δανιήλ, ο οποίος υπέγραφε τα εκκλησιαστικά έγγραφα «ελέω Θεού μητροπολίτης Προηβλαβίας, Τομάρωφ και Χοτίν, πασών οχθών Δουνάβεως, Δνείπερου και Δνείστερου και πάσης χανάτου Ουκρανίας». Με αυτόν τον τίτλο υπέγραφαν και οι διάδοχοι του Δανιήλ μητροπολίτες Ιωακείμ (1773-1780) και Κύριλλος (1780-1792), δηλαδή αυτό συνέβαινε ήδη 100 χρόνια μετά την πράξη του 1686.
Μετά την δεύτερη βίαιη διάλυση της σετς του Ζαπορόζιε το 1775 από την Αικατερίνη Β΄, πολλοί από τους κατοίκους της περιοχής κατέφυγαν στις περιοχές που έλεγχε η Οθωμανική αυτοκρατορία και εκεί, στις όχθες του Δουνάβεως ίδρυσαν την νέα Παραδουνάβια σετς, η οποία παρέμεινε μέχρι τα μέσα του 19ου αι. Εξ απόψεως εκκλησιαστικής αναγνώριζε την αποκλειστική δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου.
Όπως βλέπουμε, όλα αυτά τα στοιχεία μαρτυρούν ότι, η πράξη του 1686 αφορούσε μόνο την υπό την κατοχή της Μόσχας Αριστερή όχθη της Ουκρανίας και ουσιαστικά δεν αφορούσε άλλες περιοχές της Ουκρανίας.
Είπατε ότι μετά την πρώτη συντριβή της σετς του Ζαπορόζιε από τα ρωσικά στρατεύματα το 1709, οι Ουκρανοί κοζάκοι που κατέφυγαν στο προτεκτοράτο του χάνου της Κριμαίας, επέστρεψαν στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Πως το αντιμετώπισαν αυτό οι Ουκρανοί χέτμαν Ιβάν Μαζέπα και Φίλιππος Όρλικ, οι οποίοι τέθηκαν επικεφαλής αυτών των πρώτων Ουκρανών εμιγκρέδων;
Αυτοί ήταν από τους πρώτους που επέστρεψαν υπό το ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου και μαζί με αυτούς και οι κοζάκοι. Παρά την επιβολή στον Μαζέπα αντικανονικού αναθέματος από την Ρωσική Εκκλησία, οι εκπρόσωποι του Οικουμενικού Πατριαρχείου δεν το αναγνώρισαν, εφόσον είχε τεθεί για πολιτικούς λόγους, ως μέσο πολιτικών και ιδεολογικών διώξεων και ουδεμία θεολογική ή κανονική αιτία υφίστατο. Στην πόλη Μπεντέρα όπου είχε καταφύγει ο Μαζέπα, εξομολογείτο ελεύθερα στους κληρικούς του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Και ήταν αυτοί που του έδωσαν άφεση αμαρτιών λίγο πριν πεθάνει και έψαλαν την εξόδιο ακολουθία. Ετάφη στην ορθόδοξη εκκλησία του Οικουμενικού Πατριαρχείου στην μικρή πόλη Βάρνιτσα και στη συνέχεια το σώμα του μεταφέρθηκε στο Γαλάτσι, όπου στο καθολικό της μονής του Αγίου Γεωργίου ο επιτόπιος μητροπολίτης τέλεσε την εξόδιο ακολουθία. Αυτός ο μητροπολίτης ήταν ιεράρχης του οικουμενικού Πατριαρχείου. Μπορούμε, λοιπόν, να πούμε ότι ο Ιβάν Μαζέπα εκοιμήθη παραμένοντας πιστός στην Μητέρα Εκκλησία, στο Οικουμενικό Πατριαρχείο!
Πολύ ενδιαφέρον παρουσιάζει ένα πολύτιμο ιστορικό έγγραφο, γνωστό ως το πρώτο Ουκρανικό Σύνταγμα της 5ης Απριλίου 1710. Επρόκειτο για ένα ιδιόρρυθμο συνταγματικό συμφωνητικό ανάμεσα στον εκλεγέντα μετά τον θάνατο του Μαζέπα χέτμαν Φίλιππο Ορλίκ και όλο τα στράτευμα του Ζαπορόζιε. Στην πρώτη παράγραφο αυτού του πρώτου ουκρανικού συντάγματος αναφερόταν η υποχρέωση αποκαταστάσεως της δικαιοδοσίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου επί της μητροπόλεως Κιέβου καθώς και του τίτλου των μητροπολιτών Κιέβου ως έξαρχων των Οικουμενικών Πατριαρχών.
Βλέπουμε λοιπόν ότι στο πρώτο άρθρο του Συντάγματος του χέτμαν Φιλίππου Ορλίκ και του στρατεύματος του Ζαπορόζιε, ως διαθήκη για όλες τις επόμενες γενεές των Ουκρανών, αναφερόταν η υποχρέωση να επιστρέψει η μητρόπολη Κιέβου στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου και να αποκατασταθούν τα δικαιώματα των μητροπολιτών Κιέβου ως έξαρχων του Οικουμενικού Πατριάρχου. Για αυτό και δεν πρέπει να μας εκπλήσσει το γεγονός ότι οι πρόεδροι της σύγχρονης Ουκρανίας προσπαθούσαν και προσπαθούν να εκπληρώσουν αυτή την διαθήκη, ξεκινώντας εκ νέου τον διάλογο με την Μητέρα Εκκλησία, το οικουμενικό Πατριαρχείο.
Σήμερα και συγκεκριμένα στον 20ο αι. υφίσταται σε κάποιες περιοχές της Ουκρανίας η δικαιοδοσία του Πατριαρχείου Κωνπόλεως;
Ναι, συγκεκριμένα στην Υπερκαρπαθία. Και αυτό έχει μεγάλη σημασία. Η Υπερκαρπαθία μέχρι την εισβολή των σοβιετικών στρατευμάτων κατοχής στα μέσα του 20ου αι., ιστορικά και κανονικά υπαγόταν στην δικαιοδοσία ακριβώς του Οικουμενικού Πατριαρχείου και αυτή η περιοχή ποτέ δεν αποτελούσε «κανονικό έδαφος» του πατριαρχείου Μόσχας.
Στην αρχή της συζητήσεώς μας είχαμε πει ότι, το μέλος της Ι.Σ. της Εκκλησίας της Ρωσίας μητροπολίτης Αντώνιος (Χραποβίτσκι), επιθυμώντας να οργανώσει την διαποίμανση των ορθοδόξων σε αυτές τις περιοχές της Ουκρανίας, ζήτησε με επιστολή του την άδεια και την ευλογία του Οικουμενικού Πατριάρχου καθώς και την απόδοση σε αυτόν του τίτλου του Έξαρχου του Οικουμενικού Πατριάρχου στην Γαλικία και στην Υπερκαρπαθία. Με άλλα λόγια, η ίδια η Σύνοδος τα Εκκλησίας της Ρωσίας αναγνώριζε σε αυτές τις περιοχές την δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου, ενώ ένας από τους κορυφαίους της ιεράρχες χρησιμοποιούσε τον τίτλο του Έξαρχου του Οικουμενικού Πατριάρχου στην Γαλικία και στην Υπερκαρπαθία.
Στην βάση αυτού του ιστορικού και κανονικού δικαιώματος σχετικά με τις ορθόδοξες επαρχίες στις περιοχές της Δυτικής Ουκρανίας και Δυτικής Λευκορωσίας που είχε καταλάβει η Πολωνία, ο Οικουμενικός Πατριάρχης εξέδωσε στις 13 Νοεμβρίου 1924 τον Τόμο αποδόσεως της αυτοκεφαλίας στην Ορθόδοξη Εκκλησία Πολωνίας. Αυτός ο Τόμος αναιρούσε την πράξη του 1686, σύμφωνα με την οποία η καθέδρα του Κιέβου ετέθη υπό την προσωρινή τοποτηρητεία του πατριάρχου Μόσχας. Ο Τόμος του Οικουμενικού Πατριάρχου του 1924 επιβεβαιώνει ότι αυτή η ένωση ήταν αντικανονική και το πατριαρχείο Μόσχας δεν τήρησε τις απαιτήσεις που προβλέπονταν από την πράξη του 1686, σύμφωνα με τις οποίες η μητρόπολη Κιέβου έπρεπε να διατηρήσει το δικαίωμα της αυτονομίας και την κανονική σχέση με το Οικουμενικό Πατριαρχείο.
Κατ’ αυτόν τον τρόπο, η αυτοκέφαλη Εκκλησία Πολωνίας (ουσιαστικά της Δ. Ουκρανίας και Λευκορωσίας) ανακηρύχθηκε νόμιμος κληρονόμος της ιστορικής αυτόνομης μητροπόλεως Κιέβου και Γαλικίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Ας σημειώσουμε δε ότι, σε αυτήν ανήκε η Λάβρα της Κοιμήσεως του Ποτσάεφ, ηγούμενος της οποίας θεωρείτο ο προκαθήμενος της αυτοκεφάλου Ορθοδόξου Εκκλησίας Πολωνίας, ο μητροπολίτης Βαρσοβίας και πάσης Πολωνίας. Στην διάρκεια της γερμανικής κατοχής, από τα τμήματα των επαρχιών της Εκκλησίας Πολωνίας στην Δ. Ουκρανία με την απόφαση του προκαθημένου της μητροπολίτου Βαρσοβίας Διονυσίου (Βαλεντίνσκι) από 24ης Δεκεμβρίου 1941, δημιουργήθηκε ήδη το 1941 η «Διοίκηση της Ορθοδόξου Εκκλησίας στις ελεύθερες περιοχές της Ουκρανίας» με επικεφαλής τον μητροπολίτη Λουτσκ Πολύκαρπο (Σικόρσκι), κανονικό επίσκοπο της αυτοκεφάλου Ορθοδόξου Εκκλησίας στην Πολωνία. Συχνά την Διοίκηση την ονομάζουν «Αυτοκέφαλη Ορθόδοξος Εκκλησία Ουκρανίας», όμως αυτό δεν είναι απολύτως σωστό, διότι επρόκειτο για την διεύρυνση της εκκλησιαστικής δικαιοδοσίας της αυτοκεφάλου Ορθοδόξου Εκκλησίας στην Πολωνία στις κατεχόμενες από τους Γερμανούς περιοχές της Ουκρανίας, η οποία στηριζόταν στο γεγονός ότι η Εκκλησία στην Πολωνία έλαβε το αυτοκέφαλο στην βάση της μητροπόλεως Κιέβου. Εκτός αυτού, τοποτηρητής του κιεβινού μητροπολιτικού θρόνου ανακηρύχθηκε τότε ο μητροπολίτης Βαρσοβίας Διονύσιος, ως ο κανονικός προκαθήμενος της αυτοκεφάλου Ορθοδόξου Εκκλησίας στο έδαφος της Πολωνίας, Ουκρανίας και Λευκορωσίας, αναγνωρισμένος από τον Οικουμενικό Θρόνο και από τις άλλες κατά τόπους Ορθόδοξες Εκκλησίες.
Αυτό σε ότι αφορά την Γαλικία, Βολίν, Ποντόλγιε και άλλες περιοχές της Ουκρανίας. Ας επιστρέψουμε όμως στην Υπερκαρπαθία…
Εδώ η κατάσταση εξελισσόταν κάπως διαφορετικά. Μετά την διάλυση της Αυστροουγγαρίας η ουκρανική Υπερκαρπαθία δόθηκε στην Τσεχοσλοβακία. Οι δε ορθόδοξες ενορίες της περιοχής αυτής υπάγονταν κανονικά στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου και για ένα σύντομο χρονικό διάστημα στις αρχές του 20ου αι. στο πατριαρχείο Σερβίας. Στις 4 Μαρτίου του 1923 επί πατριαρχίας Μελετίου Δ΄, η Σύνοδος του Οικουμενικού Πατριαρχείου εξέλεξε Αρχιεπίσκοπο Πράγας τον απόφοιτο της Θεολογικής Ακαδημίας του Κιέβου Σαββάτιο (Βραμπέτς, 1880-1959) και αποφάσισε την ένταξη των ορθοδόξων ενοριών της Υπερκαρπαθίας στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Έκτοτε οι κανονικές ουκρανικές ενορίες της Υπερκαρπαθίας παρέμειναν σε μόνιμη πλέον βάση στην δικαιοδοσία στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου, στην οποία και ευρίσκονταν πριν την άφιξη των σοβιετικών κατοχικών στρατευμάτων.
Στις 9 Νοεμβρίου 1939 ο Έξαρχος του Οικουμενικού Πατριάρχου αρχιεπίσκοπος Σαββάτιος ανακοίνωσε στον ιερέα Μιχαήλ Ποπώφ ότι προτίθεται να τον χειροτονήσει επίσκοπο ή γενικό βοηθό για την Υπερκαρπαθία και την Ουγγαρία. Στις 26 Σεπτεμβρίου 1940 ο Σαββάτιος εξέδωσε εγκύκλιο, σύμφωνα με την οποία ο ιερέας Μ. Ποπώφ διοριζόταν πρωτοσύγκελος της Ορθοδόξου Εκκλησίας Υπερκαρπαθίας και Ουγγαρίας στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου και του αποδιδόταν το οφίκιο του πρωτοπρεσβυτέρου. Σε μια επιστολή του προς τον Οικουμενικό Πατριάρχη Βενιαμίν με ημερομηνία 5 Οκτωβρίου 1940, ο αρχιεπίσκοπος Σαββάτιος παρακαλούσε να χειροτονηθεί επίσκοπος ο πρωτοπρεσβύτερος Μιχαήλ για την Ορθόδοξο Εκκλησία της Υπερκαρπαθίας και Ουγγαρίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Όμως στις 30 Μαΐου 1942 οι Γερμανοί συνέλαβαν τον αρχιεπίσκοπο Σαββάτιο και τον έστειλαν στο στρατόπεδο συγκεντρώσεως Νταχάου όπου παρέμεινε 3 χρόνια (1942-1945). Μετά την απελευθέρωσή του δεν του επετράπη να επιστρέψει στα καθήκοντά του, διότι αρνήθηκε να διακόψει την κανονική του εξάρτηση από το Οικουμενικό Πατριαρχείο. Μέχρι την κοίμησή του στις 14 Δεκεμβρίου 1959 υπέστη συνεχής διώξεις και πιέσεις από το κομμουνιστικό καθεστώς.
Τραγικότερη ήταν η μοίρα του πρωτοσυγκέλου της επαρχίας Υπερκαρπαθίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου πρωτοπρεσβύτερου Μιχαήλ Ποπώφ. Στις 13 Ιουνίου 1944 συλλαμβάνεται από τους ναζί με την υποψία ότι βάπτιζε Εβραιόπουλα. Στα τέλη του 1944 ο π. Μιχαήλ στάλθηκε στην Γερμανία σε καταναγκαστικά έργα, όμως κατά την μεταφορά του κατόρθωσε να δραπετεύσει. Στις Απριλίου 1947 ο π. Μιχαήλ συνελήφθη στην Βουδαπέστη τώρα από τα σοβιετικά όργανα ασφαλείας, την NKVD. Στις 9 Σεπτεμβρίου 1949 καταδικάστηκε σε 25 χρόνια φυλακής με την κατηγορία της «αντισοβιετικής προπαγάνδας». Τον έστειλαν σε ένα στρατόπεδο της Σιβηρίας, στο οποίο κατά πάσα πιθανότητα πέθανε ως μάρτυρας της πίστεως του Χριστού.
Δηλαδή με άλλα λόγια, οι κανονικές δομές του Οικουμενικού Πατριαρχείου στην Υπερκαρπαθία λειτουργούσαν μέχρι το 1946?
Μάλιστα, ακριβώς μέχρι το 1946. Και αυτές προσαρτήθηκαν δια της βίας στο Πατριαρχείο Μόσχας με την βοήθεια της NKVD. Όσοι δε αρνήθηκαν διώχθηκαν και εξοντώθηκαν γενόμενοι μάρτυρες της πίστεως του Χριστού. Έχει σημασία να τονίσουμε ότι, η Κωνπολη ουδέποτε και με ουδεμία απόφαση αναγνώρισε την εξόντωση από το κομμουνιστικό καθεστώς των Υπερκαρπαθίων επαρχιών της και την προσάρτησή τους σε άλλη δικαιοδοσία. Αυτή η προσάρτηση ήταν αντικανονική και βίαιη και δεν συνέβη πριν 300 χρόνια, αλλά το 1946.
Τον απόηχο της παραμονής της Υπερκαρπαθίας υπό τον ωμοφόριο του Οικουμενικού Πατριάρχου αποτελεί η αυτόνομη Ορθόδοξη επαρχία των Καρπαθορώσων, η οποία λειτουργεί μέχρι σήμερα στις ΗΠΑ στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Προκαθήμενος αυτής είναι ο επίσκοπος Νύσσης Γρηγόριος (Τάτσης).
(…)
Βλέπουμε λοιπόν ότι η ανάπτυξη της δικαιοδοσίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου στην Ουκρανία και στην ουκρανική διασπορά έχει μια απευθείας ιστορική και κανονική διαδοχή. Για αυτό και όλες οι κατηγορίες σε βάρος της Κωνπόλεως περί «εισπηδήσεως σε ξένα εδάφη» είναι αστήρικτες, εφόσον τόσο από το 860 μέχρι το 988, όσο και από το 1686 και μέχρι το 1946 η Κωνπολη είχε πάντα σε διάφορες περιοχές της σύγχρονης Ουκρανίας τις κανονικές της δομές. Για αυτό και έχει σημασία να μιλάμε όχι μόνο για την πράξη του 1686, αλλά και για μεταγενέστερα προηγούμενα αναπτύξεως της δικαιοδοσίας της Κωνπόλεως στις διάφορες περιοχές της Ουκρανίας.
Πως μπορούμε να εξηγήσουμε το γεγονός ότι αυτή την συγκεκριμένη στιγμή το Πατριαρχείο Κωνπόλεως θυμήθηκε ότι η Ουκρανία αποτελούσε και αποτελεί κανονικό του έδαφος;
Δεν είναι ακριβώς έτσι. Το Οικουμενικό Πατριαρχείο το υπογράμμιζε αυτό επανειλημμένως. Είναι όμως φανερό ότι, όσο η Ουκρανία δεν ήταν ένα ανεξάρτητο κράτος και ανήκε στην Ρωσική αυτοκρατορία ή στην κομμουνιστική ΕΣΣΔ, θα ήταν ανώφελο να μιλήσουμε για αυτό. Όμως είναι εντελώς διαφορετικό όταν η Ουκρανία απέκτησε την κρατική της ανεξαρτησία… Αν και σε αυτήν ακόμα την πράξη του 1686 σχετικά με την μεταβίβαση της κιεβινής καθέδρας στην προσωρινή κηδεμονία των πατριαρχών Μόσχας, τονιζόταν ότι οι μητροπολίτες Κιέβου όφειλαν να αναγνωρίζουν την εξουσία του Οικουμενικού Πατριάρχου, να μνημονεύουν υποχρεωτικά το όνομα του σε όλες τις ακολουθίες και να παραμένουν έξαρχοι του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Όπως ήδη είπαμε, ο τόμος του Οικουμενικού Πατριάρχου από 13ης Νοεμβρίου 1924 σχετικά με το αυτοκέφαλο της Εκκλησίας Πολωνίας ακύρωνε την πράξη του 1686, για τον λόγο ακριβώς ότι αυτή η προσάρτηση ήταν αντίθετη προς τους κανόνες και επειδή το Πατριαρχείο Μόσχας δεν τηρούσε τις προβλεπόμενες από την πράξη του 1686 υποχρεώσεις.
Αυτή η θέση του Οικουμενικού Πατριαρχείου σχετικά με την Ουκρανία παραμένει η ίδια μέχρι σήμερα. Στην από 10ης Ιανουαρίου 1991 επιστολή του προς τον Πατριάρχη Μόσχας Αλέξιο Β΄, ο Οικουμενικός Πατριάρχης Δημήτριος έγραφε: «Το Οικουμενικό Πατριαρχείο αναγνωρίζει μόνο μια κανονική Ορθόδοξη Εκκλησία εντός των καθορισμένων υπό της Πατριαρχικής και Ιεράς Συνόδου του 1593 ορίων της Αγιωτάτης ημών Εκκλησίας».
Ως γνωστόν, εντός αυτών των ορίων αναγνωρίζονταν στην δικαιοδοσία του Πατριαρχείου Μόσχας μόνο οι ΒΑ επαρχίες της Μοσχοβίας, ενώ οι επαρχίες της μητροπόλεως Κιέβου (Ουκρανίας, Λευκορωσία, Λιθουανία και Πολωνία), βάσει των καθορισμένων το 1593 ορίων, εντάσσονταν υπό το καθεστώς διευρυμένης αυτονομίας στην δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Δηλαδή ουσιαστικά στην επιστολή του ο Πατριάρχης Δημήτριος έλεγε ότι, σύμφωνα με τα προσδιορισθέντα το 1593 όρια η μητρόπολη Κιέβου παρέμενε στα κανονικά όρια του Οικουμενικού Πατριαρχείου.
Αυτή ακριβώς η θέση εκφράσθηκε από τον Οικουμενικό Πατριάρχη Βαρθολομαίο στην πρόσφατη Σύναξη των Αρχιερέων του Θρόνου στην Κωνπολη από 1-3 Σεπτεμβρίου 2018. Δηλαδή δεν ειπώθηκε κάτι καινούργιο. Όπως υποστήριζε το Οικουμενικό Πατριαρχείο ότι η Ουκρανία εξ απόψεως ιστορικής και κανονικής ήταν και παραμένει κανονικό του έδαφος, το ίδιο υποστηρίζει με συνέπεια και σήμερα. Για αυτό και η δυσαρέσκεια των εκπροσώπων της θυγατέρας Εκκλησίας της Ρωσίας σχετικά με την θέση της Μητρός Εκκλησίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου, στερείται οποιασδήποτε βάσεως. Ελπίζουμε ότι μετά από μια βαθύτερη μελέτη αυτού του ζητήματος, αυτή η άδικη δυσαρέσκεια θα παρέλθει.
Σεβασμιώτατε, με την βοήθειά σας κάναμε μια ωφέλιμη περιήγηση στο ιστορικό παρελθόν που είχαμε λησμονήσει. Όμως τελειώνοντας θα ήθελα να ρωτήσω, τινί τρόπο υπό τις σημερινές συνθήκες το Οικουμενικό Πατριαρχείο μπορεί να επιλύσει αυτό το πολύπλοκο και δύσκολο ουκρανικό εκκλησιαστικό πρόβλημα;
Μόνο δια της οδού της προσευχής, του διαλόγου της αγάπης, της τηρήσεως των κανόνων και της αποκαταστάσεως της ιστορικής δικαιοσύνης. Χρειάζεται να ερευνήσουμε και να επανεξετάσουμε το παρελθόν, να απαλλαγούμε από τους τεχνητούς μύθους και τις διαστρεβλώσεις της ιστορίας, να διορθώσουμε τα λάθη του παρελθόντος, την παραβίαση των κανόνων και να στρέψουμε το πρόσωπό μας στην αλήθεια. Διότι όπως διαβάζουμε και στην Αγία Γραφή: «και έσται τα έργα της δικαιοσύνης ειρήνη» (Ησαΐας, 32, 17).
Προσωπικά πιστεύω ότι, λαμβανομένης υπόψη της σημερινής καταστάσεως στην Ουκρανία, μόνο η χορήγηση του κανονικού αυτοκεφάλου στην Ορθόδοξη Εκκλησία Ουκρανίας θα μπορέσει να βοηθήσει στην υπέρβαση των υφισταμένων προβλημάτων και σχισμάτων, να ειρηνεύσει και να απομακρύνει από αυτή την φοβερή κρίση, στην οποία βρέθηκε τα τελευταία 30 χρόνια. Και αυτό θα αποτελούσε την αποκατάσταση της ιστορικής δικαιοσύνης.
Έχουμε πολύ δουλειά μπροστά μας. Ευρισκόμαστε μόλις στην αρχή αυτής της μεγάλης ιστορικής πορείας και θα συναντήσουμε ακόμα πολλά εμπόδια. Ο διάλογος μόλις ξεκίνησε. Δεν πρέπει να κάνουμε βεβιασμένες κινήσεις.
Και εδώ είναι μεγάλη η ευθύνη και η υποχρέωση εκ μέρους της Μητρός Εκκλησίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Θα υπογραμμίσω για μια εισέτι φορά ότι, το Οικουμενικό Πατριαρχείο είναι υποχρεωμένο να λάβει όλα τα εξαρτώμενα από αυτό μέτρα σύμφωνα με τις κανονικές του προτεραιότητες για να εξασφαλίσει την εκκλησιαστική ενότητα και να μην επιτρέψει την περαιτέρω παραμονή εκατομμυρίων ορθοδόξων Ουκρανών εκτός της κανονικής Εκκλησίας. Ο ρόλος του Οικουμενικού Πατριαρχείου είναι η διακονία της ενότητας ολοκλήρου της Ορθοδόξου Εκκλησίας και όχι μόνο κάποιου τμήματος αυτής. Και εφόσον η Ορθόδοξη Εκκλησία στην Ουκρανία είναι διηρημένη σε πολλά μέρη, τότε και η υποχρέωση του Οικουμενικού Πατριαρχείου, ως Μητρός Εκκλησίας, είναι η αναζήτηση με την βοήθεια του διαλόγου τα βέλτιστα μέσα της κανονικής οικονομίας για την αποκατάσταση της ενότητας.
Για αυτόν ακριβώς τον λόγο η Ι. Σύνοδος του Οικουμενικού Πατριαρχείου απέστειλε στην Ουκρανία τους έξαρχους της, ώστε μέσω του ειλικρινούς διαλόγου με όλες τις πλευρές να βοηθήσουν στην εξεύρεση μιας κοινής γλώσσας και να καταλήξουν σε μια συμφωνία. Δεν μπορούμε να μοιράζουμε το σώμα του Χριστού. Αυτό δεν ανήκει στην Μόσχα, στο Κίεβο ή σε κάποιον άλλο. Δεν μπορεί να υπάρξει Εκκλησία του «ρωσικού κόσμου» ή κάποιου άλλου. Στην Οικουμενική Εκκλησία, ως του μυστικού Σώματος του Χριστού, έχουν δικαίωμα να ανήκουν όλοι, όσοι επιθυμούν ειλικρινά να είναι με τον Χριστό, ανεξάρτητα από τις εθνικές ή πολιτικές πεποιθήσεις τους. Είναι καιρός να σταματήσουν όλες αυτές οι αυτοκρατορικές φιλοδοξίες και εικασίες. Και η αλήθεια είναι ότι σήμερα υπάρχουν εκατομμύρια ορθοδόξων πιστών στην Ουκρανία που δεν πρόκειται να πάνε με την Μόσχα. Αυτό το καταλαβαίνουν όλοι. Και το να μην τους επιτρέπουν εξ αιτίας αυτού να φθάσουν στον Χριστό, να τους αφορίζουν και να τους αφαιρούν την δυνατότητα σωτηρίας δεν είναι χριστιανικό, δεν είναι κανονικό. Πρέπει να αναζητηθούν άλλες αποδεκτές οδοί επιλύσεως αυτού του προβλήματος, χρησιμοποιώντας τους ιερούς κανόνες, την οικονομία και την αγάπη.
Κρίμα που οι εκπρόσωποι της Εκκλησίας Ουκρανίας του Πατριαρχείου Μόσχας αρνούνται προς το παρόν τον διάλογο με τους εκπροσώπους του Οικουμενικού Πατριαρχείου και των άλλων τμημάτων των ουκρανικών εκκλησιών. Οι αρνητικές δηλώσεις σχετικά με αυτές τις αδελφικές συναντήσεις και τον διάλογο, ο εκβιασμός της ευχαριστιακής ενότητας και η απαγόρευση συλλειτουργίας με τους ιεράρχες του Οικουμενικού Πατριαρχείου απλά οδηγούν σε αδιέξοδο και χειροτερεύουν έτι περισσότερο την κανονική τους θέση.
Ελπίζω ότι αυτό είναι προσωρινό και ότι οι αδελφοί μας από την Ορθόδοξη Εκκλησία Ουκρανίας του Πατριαρχείου Μόσχας θα συνειδητοποιήσουν ότι αυτή είναι μια λανθασμένη οδός και θα ανοίξουν τις καρδιές τους στον διάλογο και στην αδελφική εν Χριστώ ένωση. Το ίδιο και οι εκπρόσωποι των άλλων τμημάτων των Ουκρανικών Εκκλησιών, οι οποίες για διάφορους λόγους δεν ευρίσκονται προς το παρόν σε κοινωνία με την Οικουμενική Ορθοδοξία. Η εν Χριστώ ενότητα θα πρέπει να αποτελεί τον κυριότερό μας σκοπό, διότι αυτή ήταν η διαθήκη του ίδιου του Χριστού: (…) (Ιωάν. 17, 21). Και (…) (Ιωάν. 13, 35).
ΟυκρανίαΌπως είχε πει με αυτή την αφορμή ο Παναγιώτατος Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος: «Το Οικουμενικό Πατριαρχείο είναι υποχρεωμένο να υπενθυμίζει σε όλους τον συνοδικό και οικουμενικό χαρακτήρα της Εκκλησίας, κηρύττοντας το πνεύμα της καταλλαγής, το οποίο υπερβαίνει τις συγκρούσεις και υπηρετεί την ενότητα της Ορθοδοξίας». Θεωρώ ότι ο διάλογος είναι η μοναδική σωστή οδός. Ο απόστολος Παύλος μας καλούσε: (…) (Κορ. Α΄, 11, 19). Και όπως έγραφε ο ιερός Αυγουστίνος: «Το πρωτεύον είναι η ενότητα, το δευτερεύον η ελευθερία, τα πάντα είναι η αγάπη».
https://panorthodoxcemes.blogspot.com/2018/10/blog-post_5.html?m=1
Руслан Теліпський і його «Монументальна Шевченкіана» в Греції
У його колекції – понад тисяча власноручно зроблених світлин різноманітних пам’ятників Шевченку, до кожного монументу він приїздив вклонитися особисто. Ще зовсім нещодавно Руслан Теліпський реалізовував патріотичну ходу до могили Кобзаря під назвою «Тарасів Дороговказ», вийшовши на День Незалежності до Канева з прифронтового Слов’янська. Даний шлях, що простягнувся на 800 км через території семи областей Лівобережної України, був подоланий незвичним мандрівником-шевченкознавцем за 28 днів. А нині – він вже завітав до Греції, аби не тільки вперше побачити у Мандрі новий пам’ятник Світочу нашої нації, але й щоб поспілкуватися з нашою громадою.
7 жовтня 2018 року, Асоціація української діаспори в Греції “Українсько-Грецька Думка”, у співпраці із українською церковною громадою міста Атени, провела зустріч для діаспори з автором мистецького проекту «Монументальна Шевченкіана» – паном Русланом Теліпським. Цей проект представляє найунікальнішу в світі персональну фотоекспозицію найкращих пам’ятників з понад 1300 монументальних творів Кобзарю, які були досліджені автором та особисто сфотографовані в Україні та на 5-ьох континентах планети у 30 країнах світу... Цифра і географія подорожей заради Шевченка – справді вражає, все це було зібрано за понад 15 років кропіткої подвижницької діяльності...
За поглядами німецького філософа Імануїла Канта, уявлення людини про простір та час безпосередньо відноситься не до реального емпіричного світу речей або подій, а швидше за все є тим духовним інструментом, завдяки якому людина пізнає світ.
І дійсно, всі хто був присутній сьогодні на мультимедійній лекції пана Руслана, ніби реально втратили відчуття простору та часу. Переносячись з одного століття в інше, з одного континенту на інший, слухачі, затамувавши подих, дізналися багато нового про життя Шевченка, значення його величі у справі національного відродження.
Під час зустрічі Руслан Теліпський з легкістю розкрив сутність шевченківського феномену – наш Кобзар продовжує й надалі бути прикладом самопожертви мільйонам українців, котрі були, є і будуть на захисті своєї Вітчизни. «На прикладі Тараса Шевченка можна легко простежити всю унікальність українського народу, який дуже довго боровся за волю та мирне співіснування у лоні незалежних та рівноправних країн світу. А зараз під час неоголошеної війни з російськими окупантами – слова Шевченка з вуст українців звучать ще гостріше та радикальніше, ніж будь-коли раніше за часів новітньої історії України», – зазначив шевченкознавець.
Однією з найвищих точок визнання величі людини, розказував лектор, є присутність цієї постаті у пам’ятниках. І найбільшу кількість монументальних споруд в Україні, зовсім не дивно, що встановлено саме титанові народної думки – Тарасу. І що цікаво – всю унікальність нашої нації можна прослідкувати на прикладі Шевченка у вимірі його вшанування вдячними нащадками – тобто нами!
Руслан ознайомив слухачів із загальною кількістю кобзаревих скульптур, порівнюючи увічнення Шевченка за масштабністю як з іншими найвідомішими співвітчизниками, так і з величними постатями нашої планети в інших країнах. Цікаво було побачити історичну географію пам’ятників Кобзаря в Україні й у світі, а також почути про значення пам’ятників Тарасу Шевченку в патріотичному вихованні молоді. Окремою цікавинкою була демонстрація за допомогою проектора найцікавіших та найоригінальніших монументів Кобзарю по всьому світі і розповіді про людей, які присвятили прославленню Шевченка свої найкращі творчі роки, а інколи і життя…
Атенська громада сьогодні вкотре осмислила постать Кобзаря як духовного батька нескореного українського народу! Особливо були приємні миті, коли діаспоряни неочікувано ніби побували вдома, побачивши на лекції свого Кобзаря у бронзі чи камені зі своєї рідної сторони, дізнаваючись принагідно історію створення даного монументального об’єкта.
Протягом 15-ти років, працюючи над базою даних скульптурної шевченкіани, авторові вдалось нарахувати близько 2000 монументальних згадок про Шевченка. Це окрім пам’ятників – стели, пам’ятні знаки, погруддя, верстові стовпи, барельєфи, обеліски тощо. Цікаво було громаді довідатись, що пам’ятники Кобзарю встановлені у понад 40 країнах світу. У нас у Греції, до речі, їх аж 3, і всі були урочисто відслонені вже після здобуття Україною незалежності. В США - 18. Канаді - 16, Казахстані - 15. Між іншим, саме в цій азіатській країні був встановлений перший пам’ятник Шевченкові – ще в далекому 1881 році! Цікаво, що пана Руслана, як дослідника монументальної спадщини Кобзаря, дуже важко здивувати. Одначе, пан Юрій Вишневський таки спромігся це зробити, розказавши про невідомий досі мандрівнику пам’ятник Кобзарю на півдні Арґентини, який він бачив на власні очі. Так що пан Руслан вже мріє про нову подорож до Південної Америки.
Руслан Теліпський з представниками Асоціації
"Українсько-Грецька Думка" Лєною та Вадімом Хіміч,
Вікторією Тимчишин в м. Мандра (Аттика)
біля третього пам'ятника Кобзарю в Греції.
Автор Шевченкіани прагне згодом видати та залишити для нащадків унікальне своє дослідження Шевченка у пам’ятниках, яке за масштабністю скульптурного увічнення у світі нікому не поступається і гідно конкурує із найвідомішими постатями планети, котрим також встановлена велика кількість монументів на Землі (Жанна д’Арк, Джордж Вашингтон, Ян Павло ІІ, Сімон Болівар та ін.), а за естетичністю та багатьма іншими показниками навіть суттєво випереджає! Тому він, при першій можливості, мандрує Україною і світом, аби закарбувати на камеру усі меморіальні об’єкти Кобзаря і зібрати усі відомості про митців і громади, що встановили пам’ятники в своїх містах, селах чи столицях інших країн!
У Греції, як вже було зазначено, є 3 пам’ятники Кобзареві. Руслан вже мав змогу на запрошення голови Асоціації української діаспори в Греції "Українсько-Грецька Думка" пані Галини Маслюк, перебувати в 2012 році у нашій еллінській країні. Саме тоді він відвідав бронзові скульптури Кобзаря в Атенах та Зографу, які постійно тепер експонує на своїх фотовиставках. А сьогодні відвідав ще й Тарасове погруддя у Мандрі, яке було встановлено у важкі для України травневі дні 2014 року.
Під час свого перебування в Греції пан Руслан розповідатиме про свою мандрівну Шеченкіану, адаптувавши насичену на дати та географічні локації лекцію, для дитячого сприйняття, для учнів українських недільних шкіл в Греції, їхніх друзів, та дорогих гостей - діточок з України, які втратили своїх татусів у загарбницькій війні, що веде зараз проти рідної України сусідня країна, Російська Федерація. Усі разом, з вчителями та батьками, перебуватимуть в таборі "Ми - нащадки козацької Слави", який за організацією Асоціації "Українсько-Грецька Думка" та у співпраці з Українсько-Грецькою спілкою дружби "Фарос", проходитиме 12-14 жовтня 2018 року на Пелопоннеському півострові.
13 жовтня 2018 року українські діаспоряни Греції та гості з України візьмуть участь у великому заході - Першому фестивалі "Зустріч світового Еллінізму" під гаслом "Усі разом - можемо", який відбудеться на стадіоні Аполлона в столиці Пелопоннесу - Патрах, район Перівола. Фестиваль проводиться Українсько-Грецькою спілкою дружби "Фарос" у співорганізації з Периферією Західної Греції, за участю представників уряду Греції, органів місцевого самоврядування, церкви, дипломатичних місій на півострові, депутатів, а також підприємницьких, мистецьких та літературних кіл Греції. Зокрема, фестиваль благословить Митрополит Патри Хрисостомос, участь у заході візьмуть генеральний директор Генерального секретаріату для греків зарубіжжя МЗС Греції п. Міхаліс Коккінос, Тимчасово повірений у справах України в Греції п. Наталя Косенко, голова Обласної державної адміністрації Пелопоннесу п. Апостолос Катсіфарас та інші.
Від імені української діаспори у Греції висловлюємо щиру вдячність Руслану Теліпському за цікаву мультимедійну презентацію та за його велике подвижництво. Бажаємо відвідати усі Тарасові пам’ятники в світі, щоб його Шевченкіана - справді цікаве дослідження про унікальну монументальну спадщину Кобзаря, стала гордістю та здобутком вірних нащадків Тараса Шевченка в усіх куточках планети.
Пресслужба Асоціації "Українсько-Грецька Думка".
Біля третього памятника Кобзарю в Греції (Мандра Аттики)
